Замість дзеркала

Коли всі нарешті сіли в автобус, Софія мовчала. Вікна відбивали лише сірувате світло заходу, але її обличчя в тому відбитті виглядало… іншим. Ніби трохи старшим. Очі глибші, темніші.
Вона піднесла руку — відображення не повторило рух.

Воно дивилося просто на неї.
І посміхалося.

Софія здригнулася, відсахнулася від скла. Ніхто, крім неї, цього не помітив — усі сміялися, переглядали фото, ніби нічого не сталося. Але коли вона знову глянула у вікно — її відображення вже було звичайним.
Майже.

На склі залишилася тонка рисочка — наче подряпина, що утворює літеру «С».

Її охопив холод.
— Соломія… — прошепотіла вона.

В автобусі заграла музика. Назар, ніби нічого, прокручував плейлист. Але пісня, яка заграла, була зовсім не з його телефону.
Старий запис — шипіння, дзвін годинника і дитячий голос, ледве чутний, мов шепіт:

«Не дай їм забути мене…»

— Назар, виключи це! — крикнула Софія.
— Що? У мене нічого не грає!

Тоді автобус здригнувся. Фари на мить згасли, й у темряві, просто в проході між сидіннями, промайнуло щось світле — біле плаття, босі ноги, довге волосся.
Ліза зойкнула.
— Ви бачили це?!
Але ніхто не відповів. Водій не зупинявся, дорога ставала дедалі туманнішою.

Софія підняла голову — і в дзеркалі заднього виду побачила не водія.
За кермом сиділа Соломія.

Її погляд — спокійний, сумний. Вона прошепотіла лише одне:

«Поверни мене додому…»

І автобус різко звернув убік.