Згадка, якої не було

Софія прокинулася на підлозі біля старого фонтану у внутрішньому дворі замку. Сонце вже сідало, і все довкола виглядало звично — надто звично. Ліза стояла неподалік, щось говорила до Назара, а Оля сміялася. Усі — цілі, спокійні, навіть трохи розгублені. Наче нічних подій не було взагалі.

— Ви… пам’ятаєте, що сталося? — запитала Софія, ледве підводячись.
Назар знизав плечима.
— А що мало статися? Ми просто загубилися, потім знайшли вихід. Ти впала, але вже все добре.

Вона озирнулася — жодного сліду води, жодних відбитків, ніякого чорного годинника. Лише рівна плитка й звичайне світло вечора.
— А Соломія?.. — тихо вимовила вона.
Ліза підняла брови.
— Хто?

Софія відчула, як у неї холоне спина.
— Та дівчинка… з медальйоном… Ви ж бачили її!
— Софіє, — м’яко сказала Оля, — ти, мабуть, просто вдарилася головою. Ніякої дівчинки не було.

Вона подивилась на свої руки — сухі, чисті. Але під нігтем ще залишився шматочок темного пилу. Коли вона потерла його пальцем, пил світився слабким срібним сяйвом.

Їй стало важко дихати.
— Ні, це не може бути. Ми всі були там. Було… темно, і вода, і сміх у стінах, і…
Ніхто не відповів. Усі просто дивилися на неї мовчки. Навіть Назар, який раніше першим кидався на допомогу, тепер лише тихо відвернувся.

Софія відчула самотність, яку не можна пояснити словами. Вона спробувала знайти годинник — але його не було.
Тоді вона глянула на свій браслет. Маленька підвіска у вигляді пісочного годинника, подарована мамою, — тепер у ній рухався пісок. Раніше він завжди стояв.

Час рухається тільки тоді, коли хтось пам’ятає.

Софія підняла очі до вікон замку. В одному з них, на мить, вона побачила відбиток — обличчя дівчинки. Соломія дивилася просто на неї, і в очах світилася тиха вдячність.

А потім — відбиток зник.