Голос із годинника

Софія стояла перед чорним годинником. Решта вже зникли за дверима, та вона не могла відірвати погляду. У тьмяному відбитку скла вона бачила не лише своє обличчя — за її плечем стояла дівчинка. Соломія.
Її очі блищали, але не від життя — у них застиг відчай, мов застигла вода під кригою.

— Ти… — ледве прошепотіла Софія.
Дівчинка поклала палець до вуст. І в ту ж мить простір навколо завмер. Навіть пил завис у повітрі.

«Ти прийшла, бо замок тебе знає.»
— Що? — Софія зробила крок назад.
«Ти — частина його історії. Як і я.»

У голові запульсували образи: фрагменти чужих спогадів, обличчя, стіни, замок у вогні, крики. Хтось ніс дівчинку вниз по сходах, ховаючи в підвалі. Потім — холод, тиша, замкнені двері.
Соломія плаче, але звуку немає.

— Тебе… замкнули тут, — прошепотіла Софія. — І ти не змогла…

«Я чекала. Бо хтось мав повернути мені голос. І ти — остання, хто його чує.»

Раптом чорний годинник загудів, як серце. Скло затріщало, й на його поверхні проступила тріщина — від верхівки до низу. Із неї почала витікати темна рідина, що перетворювала підлогу на дзеркало.
Софія відчула, як ноги тонеють у холодній тіні.
— Ні! — крикнула вона. — Я не дам тобі забрати мене!

«Я не хочу забрати. Я хочу, щоб ти згадала.»

Перед її очима знову — обличчя. Маленька дівчинка, що сидить на кам’яній підлозі, поруч старий медальйон, а в куті — годинник без стрілок. Потім — жінка, дуже схожа на Софію.
— Це… моя мама?..

Тінь Соломії усміхнулася.

«Вона теж була тут. І вона пішла — залишивши тебе, щоб ти завершила те, що вона почала.»

Годинник розколовся навпіл, і світ навколо потемнів. Софія встигла тільки почути крик — чи то свій, чи то Соломії — і впала у темряву.

Коли вона розплющила очі, стояла посеред порожнього холу. Замок знову був тихим, годинники зникли, лише один залишився — чорний, лежав біля її ніг. Тепер у нього були стрілки. І вони рухались.
Повільно, упевнено.

"Ти змінила хід часу."