Кімната, де час стоїть

Світло повільно повернулося. Воно не було схожим на звичайне — ніби замок сам світився зсередини, як кістка, крізь яку проходить полум’я. Вони стояли в іншій залі — круглій, високій, з арками, що тягнулися в темряву. На стінах висіли десятки годинників — великих і малих, дерев’яних, золотих, навіть піщаних. Та жоден не рухався.

— Де ми?.. — прошепотіла Ліза. — Це ж не наш поверх.
— Це… поза ним, — відповіла Софія. Її голос звучав глухо, ніби йшов не з її вуст, а здалеку.

Вона ступила вперед і доторкнулася до найближчого годинника. Стрілок не було — тільки гладке скло, під яким тьмяно світилася крапля світла, мов застигла секунда. І раптом у залі щось змінилося — всі годинники одночасно подали звук. Не цокання — подих. Легкий, ледь чутний, але живий.

— Вони… дихають, — прошепотав Андрій.
— Це не годинники, — сказала Софія. — Це спогади.

І тоді вона побачила. На склі одного годинника, просто перед нею, проступила сцена — стара зала, така сама, як ця, тільки жива: у ній стояли люди в старовинному вбранні, і в центрі — дівчинка. Вона сміялася, а навколо неї все розмивалося, наче фарба у воді. Потім — темрява.

— Це Соломія… — видихнула Оля. — Вона тут була.
— Вона не просто була, — відповіла Софія. — Вона залишилася.

В один момент усі годинники вибухнули світлом. Стрілки з’явилися, крутячись шаленим темпом, але без звуку. Час рушив — і зупинився знову. Із тиші народився шепіт:

«Ти не можеш змінити минуле. Але можеш стати його частиною.»

Підлога почала тріскатися, і крізь неї знову почала просочуватися вода — така сама, як біля колодязя.

— Вихід! — крикнув Назар, вказуючи на двері, що з’явилися в стіні.

Та Софія не рушила. Вона дивилася на центральний годинник — великий, чорний, без скла. На його поверхні тьмяно світився її відбиток. І коли решта вибігли з зали, вона почула — хтось прошепотів її ім’я зсередини.