Дзеркальні двері

Вони стояли під балконом, де щойно зникла тінь. Повітря стало важким, ніби саме замок дивився на них. Кожен крок луною відгукувався в глибині стін, і кожен подих здавався зайвим.

— Там, угорі, щось є, — прошепотіла Оля, вказуючи на темний прохід, куди зникла постать.
— І ми підемо туди, — відповів Назар, піднімаючи ліхтар.

Сходи вели на другий поверх, старий, покритий пилом і павутинням. Кожна дошка рипіла, немов нарікала на їхню присутність. Софія йшла останньою — вона відчувала, як щось холодне торкалося її плеча, та боялася озирнутися.

Вгорі було кілька дверей, але одна з них відразу кидалася у вічі. Вона була блискучою, немов зроблена з ртуті — поверхня відбивала їхні обличчя, але трохи спотворено.
— Дзеркальні… — прошепотіла Ліза. — Це не звичайні двері.
— А може, просто старе дзеркало, — намагався жартувати Андрій, але голос його зрадливо тремтів.

Софія підступила ближче. У відображенні всі стояли, як і мали б. Усі, окрім неї — її відображення посміхалося.
— Відійдіть, — прошепотіла вона, — щось не так.

Раптом дзеркальна поверхня здригнулася, і зсередини пролунало ледь чутне тук-тук. Наче хтось просив відчинити.
— Це… хтось живий? — спитала Оля, роблячи крок уперед.

Софія підняла руку, і пальці самі потяглися до холодного скла. У ту ж мить відображення її руки зробило те саме, але зсередини. Потім усі побачили — відбитки долонь на внутрішній стороні скла, безліч, десятки. Вони повільно сповзали вниз, ніби хтось тонув у самій поверхні.

І тоді в дзеркалі з’явилося обличчя. Те саме, що вона бачила внизу колодязя. Очі — чорні, без зіниць. Губи рухалися, але звуку не було.
Назар смикнув її за руку, відтягнув:
— Не чіпай!

Та пізно. Дзеркало тріснуло. І крізь тріщину, мов крізь подих, потягнуло вітер — старий, холодний, з запахом землі.
— Він… виходить, — прошепотіла Софія, і ліхтарі згасли.

Темрява. Тиша. І знову той самий звук — ток… ток… ток… — десь уже зовсім поруч.