Відбитки з глибини

Після того, як вода стихла, вони мовчали. Тиша здавалася гучнішою за будь-які крики. Усі дивилися на Софію — її шкіра була бліда, очі порожні, ніби вона все ще бачила те, що залишилось унизу.

— Нам треба піти звідси, — нарешті вимовив Назар. — Зараз.
— Пізно, — прошепотіла вона. — Він уже з нами.

І тоді в стінах пролунало ток… ток… ток… — наче хтось ішов за ними. Вода в колодязі спокійно стояла, але кожен удар луною відбивався в голові.

Вони рушили назад сходами, та замок більше не був тим самим. Коридори змінювали напрям, двері з’являлися там, де їх не було.
— Ми ходимо колом, — сказала Ліза, дивлячись на карту. — Але як?
— Він не хоче, щоб ми вийшли, — відповіла Софія тихо. — Це його місце. Його пам’ять.

На підлозі хтось побачив мокрі сліди — п’ять відбитків, що тяглися просто до них. Але жоден не належав комусь із них — кроки були занадто великі.

Андрій нахилився й торкнувся води на плитці — тепла.
— Тільки що зроблені.

Тоді десь угорі, з балкона, хтось засміявся. Сміх був тихим, майже дитячим, але леденів кров.
— Це Соломія? — запитала Оля, тремтячи.

Софія підняла голову. На перилах балкона, просто під старовинною люстрою, стояла тінь.
— Ні, — сказала вона. — Це те, що забрало її.

Тінь нахилила голову, мов спостерігаючи. І тоді ліхтарі навколо спалахнули самі собою — всі одночасно. На стінах проступили відбитки рук, темні, мокрі, немов хтось торкався каменю зсередини.

Назар відступив.
— Це попередження…

Софія стиснула кулак, ховаючи тремтіння:
— Ні. Це запрошення.