Те, що живе під водою

Софія стояла на колінах біля краю колодязя, вдивляючись у глибину. Вода більше не була нерухомою — вона дихала. Кожні кілька секунд поверхня ледь здригалася, наче там, унизу, щось ворушилося, готуючись виринути.

— Ти ж не думаєш туди лізти? — прошепотіла Оля, стискаючи її за плече.
— Якщо Соломія була там — я мушу, — відповіла Софія твердо.

Вона прив’язала мотузку до старої труби й ступила ногою у воду. Холод пронизав її миттєво. Вода була густа, темна, як чорнило. Назар утримував мотузку, а Андрій світив ліхтарем, хоч світло тремтіло, мов живе.

— Обережно… — тільки й встиг прошепотіти він.

Софія занурилася. Під водою панувала тиша, настільки глибока, що здавалося — час зупинився. На глибині кількох метрів вона побачила… двері. Металеві, з клеймом у формі очей. На одвірку — слова, викарбувані в іржі:
“Він сторожить тишу.”

І раптом — рух. З темряви просто перед нею з’явилися руки. Тонкі, бліді, з довгими пальцями, що тягнулися вгору.
Софія рвонула мотузку, намагаючись піднятись, але щось схопило її за ногу. Лід холоду скував тіло, у вухах дзвеніло.

Вода вибухнула, і Софію витягли нагору. Вона важко дихала, очі широко розплющені.
— Там… — прошепотіла. — Там люди. Вони не живі, але дивляться.

Ліза помітила на її руці щось темне. Знак. Маленький, круглий, мов відбиток долоні, тільки зсередини.
— Що це? — запитав Назар.

Софія поглянула на нього, і голос її став глухим:
— Він мене торкнувся. І тепер… він знає, хто ми.

У цей момент вода знову здригнулася — цього разу сильніше. І знизу, з самої глибини, пролунав глухий, тягучий звук. Не стогін. Не шум. А сміх.