Дзеркальний голос

Коридор ставав усе вужчим. Стіни вкривали плями вологи, і з кожним кроком повітря ставало холоднішим. Десь унизу чути було крапання води — глухе, рівномірне, мов серцебиття старого замку.

Софія йшла попереду, світячи ліхтарем просто перед собою. Кожен промінь розчинявся у тумані, що стелився по підлозі.
— Якщо тут є вода, то підземелля ще глибше, — пробурмотів Назар.
— Або ближче, ніж ми думаємо, — відповіла Оля.

Попереду — стара дерев’яна рама. У ній — тріснуте дзеркало, затягнуте пилом. Ліза підійшла ближче, витерла його рукавом — і відсахнулась.
У дзеркалі відобразилися всі… крім неї.

— Ні, ні, ні... це просто старе скло, — прошепотіла вона, але голос зрадницьки тремтів.
Софія наблизилась і подивилася — тепер у дзеркалі не було жодного з них. Лише темний силует за спинами.

— Назар, світло! — вигукнула вона.
Він навів ліхтар на дзеркало — і силует зник. Та в ту ж мить усі почули… тихий, спотворений голос.

"Не дивіться довго. Він бачить очима тих, хто дивиться в нього."

Голос лунав звідусіль, ніби самі стіни говорили.
Оля закрила вуха руками:
— Це вона! Соломія! Я чула її голос!

— Ні, — прошепотів Андрій, — це не вона. Це те, що її повторює.

Дзеркало почало вкриватися тріщинами, немов його розпирало зсередини. І серед скляного шуму проступили нові слова — подряпані, але чіткі:

"Він під водою. Де світло не доходить."

Софія зробила крок назад, відчуваючи, як серце б’ється так гучно, що здавалось — ось-ось почує весь замок.
— Отже, нам справді вниз, — сказала вона. — І тепер я знаю, чому Соломія не повернулася.