Той, хто вижив

— Ви… знали її? — запитала Софія, намагаючись не показати страху.
Чоловік кивнув. Його голос звучав хрипко, але твердо:
— Вона приходила сюди багато років тому. Думала, що знайде вихід. Але цей замок не відпускає.

— Що ви маєте на увазі? — втрутився Назар.
— Те, що кожен, хто заходить сюди, лишається, — відповів незнайомець. — Я теж колись був тут випадково. З групою… як і ви.

Він зняв каптур — волосся сиве, очі глибокі, наче темрява сама.
— Я — Сава. Охоронець. Раніше тут була школа-інтернат. Потім її закрили після зникнення дітей.

— Соломії? — ледь вимовила Оля.
Сава кивнув. — Вона була останньою. Вирішила спуститися в нижній рівень. Там… де завжди чути воду. Вона записувала координати, малювала мапу. А потім... лишила мені листа.

Він витягнув пожовклий аркуш і простягнув Софії. На ньому — нерівний почерк:
"Якщо ти це читаєш — значить, він ще тут. Не довіряй дзеркалам. У них — не відображення, а очі."

Ліза відчула, як мороз пробіг спиною.
— Дзеркала? Але ж ми бачили… напис у дзеркалі…

Сава повільно глянув на неї.
— Він вже вас помітив. Якщо ви хочете вийти — мусите знайти, що вона залишила. Соломія знала, як зупинити його.

Назар нахилився до Софії:
— Думаєш, він каже правду?

Софія стискала аркуш у руках.
— Якщо навіть частина правди — нам треба йти вниз. Туди, де чути воду.

Сава подивився на неї довго, наче оцінюючи.
— Добре. Але пам’ятайте одне: якщо почуєте дзвінок… не відповідайте.

Він повернувся і повільно зник у темному проході, а за ним лишився тільки звук крапель — тихий, але рівний, мов відлік часу.