Те, що дивиться

Темрява в коридорі стала густішою. Лише ліхтарі в телефонах ще тримали її на відстані. Назар нахилився ближче до стіни — там була решітка.

— це вентиляція?— запитав Андрій. 

Софія підійшла ближче. Усередині — чорна порожнеча. Але коли світло ліхтаря пробігло по отвору... всі завмерли.

Око.

Живе, блимаюче, людське око дивилося просто на них.

— Я...я це бачила...— прошепотіла Ліза. 

— там хтось є.

І в цю мить — око зникло. Просто... зникло.

Оля скрикнула, коли ліхтар у її руці почав миготіти.

— що це було?! Це не може бути Соломія!

Софія ковкнула слину.

— це не вона. Це хтось інший.

Від вентиляції тягнуло холодом. І ще чимось... дивним. Наче... спаленим деревом і мокрою тканиною. І знову — звук.

Шурхіт.

І голос.

Тихий, але чіткий:

— вас вже більше ніж я чекав.

— хто це сказав?! Назар вдарив кулаком по решітці. Лише порожній гуркіт у відповідь.

Софія вже не могла стримати тремтіння в голосі.

— за нами спостерігають. керує хтось... із середини.

— із самого замку. — прошепотала Оля.

— Але... чому?

На підлозі вони знайшли ще один папірець, трохи замурзаний, ніби його затягло сюди вітром чи втягнули крізь щілину.

На ньому — фрагменти слів.

"... лишилося троє... решта зникли... вони не встигли..."

А нижче — символ. Той самий, що був на медальйоні Соломії: трикутник із оком всередині. 

— це знак..— мовила Ліза. — секретний... чи сектанський.

Андрій повернувся назад — двері, які вони пройшли виглядали інакше. На дереві — вирізані літери.

"НЕ ПОВЕРТАЙСЯ"

і раптом чотири телефони почали дзвонити одночасно.

Без імен. Без номера.

Лише одне слово на екрані.

"Соломія"