У когось був ключ

— тихо, — Софія підняла руку. Двері, що щойно відчинилися, повільно скрипіли, мов хтось невидимий штовхав їх із темряви.

Назар нахилився до замка.

— він цілий... хтось відкрив його ключем.

— але ж у нас його немає...—Ліза напружено оглядалася — хтось хоче, щоб ми пішли далі. 

Коридор зустрів їх мертвою тишею. На стінах — сліди рук у пилюці, мовби хтось водив пальцем по каменю.стеля надломлена, дроти звисають наче щупальця. Один із ліхтарів мерехтів і згас.

— це місце стає небезпечнішим щохвилини, — мовив Андрій.

І тоді, майже шепотом, з раптово ожилої рації, яку Софія колись знайшла в автобусі, пролунав голос: "Діти...чому ви не повернулись?..."

Всі завмерли.

— це був...— Софія зблідніла. — Водій.

Але тоді голос повторився — вже спотворений: — ви вже в замку. Ви вже мої.

І в саме ту мить, позаду, знову клацнути двері. Ті, що привели їх сюди — зачинені.

Назавжди.

Ліза стояла найблище до дверей. вона сіпнула ручку — марно.

— нас знову замкнули. Це якесь божевілля.

— він бавиться з нами, — прошепотала Софія.— і знає, що ми шукаємо. Що Соломія — ключ.

Назар нахилився над підлогою.

— тут... сліди. Маленькі, босі. І свіжі.

Оля ковтнула слину

— дитячі?..

Але Андрій, оглядаючи стіни, зупинився біля однієї ніші. Там, серед павутиння — стара записка, проколота цвяхом. Вона ледь трималась, обвітрена й потріскана, але слова ще читались:

" Я знаю, що мене шукають. Але тепер не лише я зникла. Він бере їх по черзі. І ви наступні"

Підпис — "С."

Софія стиснвла пальці.

— це Соломія. Вона знала, що зникне не одна. І вона залишала там сліди.

— Але чому? — Оля не відводила погляду. 

— чому не втекла? Чому писала?

— бо вона чекала на нас. Чекала, щоб ми не побачили. А можливо, щоб ми зробили вибір.

І раптом усі зупинились. За стіною щось тихо сміялося. Дитячий, задушений, порожній сміх.