Позначене місце

За старими дубовими дверима, де колись був запасний вихід, — двір. Колись його прикрашали декоративні кущі, альтанка і фонтанчик. Тепер — усе заросло, мов покинуте десятки років тому. Тиша тут — неприродна. Навіть вітер здавався занадто обережним.

Карта, яку тримала Софія, вела до західної стіни. Там — невеличкий підвальний люк, навівзасипаний листям. Здавалося, ніхто не відкривав його з моменту спорудження замку.

— це те місце, — тихо мовила вона. — тут стоїть хрестик. І дивись... цифри: 48.335, 25.934.

— координати? — Назар навів на них ліхтар, — це реальність координати. Але чого?

Раптом – клац. З-за кущів почувся звук.

— хтось є тут! — Ліза присіла, хапаючи палицю. Але в темряві — нікого. Лише блискучий предмет на землі.

Це був медальйон. Усередині — пожовкла фотографія тієї ж дівчинки. На звороті — напис:

"Мене не чути, але я кричу. Ви наступні:

Оля відступила назад.

— це не просто записка. Це погроза.

Софія встала над люком.

— ми мусимо знати, що під цим люком. Бо той, хто це зробив... залишив нам маршрут. Це пастка або... останній слід.

Вони розчистили люк. Назар потягнув за важку ручку — скрип, пісок, і прохід у темряву відкрився.

— у когось є мотузка.

Андрій мовчки подав мотузку.

— а хтось залишиться нагорі?

—Всі разом.—Софія глянула на них. — ми почали це — ми дійдемо до кінця.

Темрява всередині пахла пліснявою і залізом. Щось унизу капало. стіни — сирі, вузькі. Ліхтарі блищали в калюжах. І раптом, просто перед ними — ще одні дверцята. На них вирізане ім'я.

Соломія

—Це...— Ліза впустила ліхтар.

— тепер ми точно близько.