Примара в кадрі

Коли повернулися в головний зал, решта класу мовчки сиділи на лавках. Замість голосів — лише тихе, нервове шелестіння. Хтось грався з блискавкою на куртці, хтось дивився в підлогу. Було відчуття, ніби повітря тут стало густішим, щось невидиме, але важке, тиснуло з усіх боків.

— у нас є Касета. — повідомила Софія. — VHS. Потрібен програвач.

— у музеї був старий телевізор у холі,—згадав Назар.— і магнітофон до нього. Може, ще працює?

— спробуємо!

Знайти телевізор було нескладно — він стояв у вузькому закутку, під фотографією класу 1991 року. Пилюка на ньому була рівномірною, лише кнопка живлення — чиста.

— хтось уже вмикав його. —промовила Оля з підозрою.

Назар натиснув кнопку. Загуділо.Мерехтіння. Зображення. Касета встала на місце, Плівка прокрутилась, і почався запис.

Спершу — чорний екран. Потім — зерниста картинка: учительська кімната. Та сама, в якій вони щойно були.Але тепер — з іншим освітленням. Сонячним. Діти сміялися. Хтось — той, хто знімав — говорив за кадром:

"Сьогодні у нас новий... ходімо привітаємось."

Камера навела на дівчину. Вона стояла трохи осторонь. Та сама з фото.

— це вона...— прошепотіла Ліза.

— Тиша.. — прошепотів Назар.

Кадр змінився. Тепер — темний коридор. Відео стало тремтячим, дихання за кадром прискорилось. На секунду — миготіння. Обличчя в дзеркалі. Темне. Без рис. Лише очі. Білі, мов намальовані.

Камера впала. Зображення закрутилось. Плівка зупинилась.

–НІ!—вигукнула Оля.—Перемотай!

Але перемотки не було.Касета зупинилась остаточно. У гнізді кінець плівки. Згоріла?

—Він.. він там був. Те саме створіння, що на малюнку!— Андрій шепотів, хапаючи себе за голову. — ми бачили його..

Софія подивилась на мапу.

— на цій мапі є місце. Воно — у дворі, за південним крилом. І там — хрестик.

— ти хочеш туди піти?

— ми мусимо. Це... все частина. Хтось грав із тими дітьми. І зараз грає з нами.

— а якщо ми теж зникнемо?

Софія стиснула губи

—тоді ми знайдемо правду раніше