Автобус зупинився різко,без попередження. Хтось зі страхом ойкнув, хтось нервово засміявся. Двері відчинилися з рипінням, і в салон увірвався холодний, сирий повітряний потік, просочений запахом вогкості, моху й... чогось старого, гнилого.
—Виходимо. — коротко кинув водій.
Його голос був хрипкий, наче він давно не розмовляв. Він не подивився на дітей. Просто підвівся,спокійно зійшов з автобуса й пішов убік, зникаючи за туманною лінією дерев.
— А він... нас не проведе?— тихо запитав Іван, озираючись.
— Може, він просто чекає на місці паркування? —невпевнено відповіла класна керівниця, пані Олена,й сама перша вийшла.
Учні один за одним почали спускатися з автобуса.
І тоді вони побачили його.
Замок
Серед туману здіймалася темна будівля з каменю —висока з зубчастими вежами,що стінами та кованими воротами. Вікна здавались чорними дірами, в які можна було впасти й більше не повернутись. На одному з балконів майоріла розірвана чорна тканина — наче прапор.
—це точно замок для екскурсії?—запитала Марина пошепки.
—це щось із фільму жахів, —додав Рома.
Софія відчула, як її серце стискається. І все ж — вона не відводила погляду. В її очах, крізь страх, почало проростати щось інше. Інтуїція.
Тут щось приховано. І ми це знайдемо.