ГЛАВА 46 «Початок нового життя»

Еліза спокійно злізла з коня. Теон уже стояв на землі, погляд не зводив з неї.

Вони опинилися один навпроти одного, лише кілька кроків розділяли їх.

За спинами — віддалений гуркіт копит і шелест листя. Перед ними — лише вони двоє.

На фоні — захід сонця. Золоті промені омивали їхні силуети, ніби саме небо хотіло зберегти цей момент у вічності.

- Я бачу щось більше у твоїх очах. Запал котрого я давно уже не бачив. Я правий? – перепитав з теплою і ніжною усмішкою Теон.

- Так. Ти бачиш мене наскрізь. Завжди так було. – усміхаючись говорила Еліза.

- Тоді, що далі?

- Далі?.. – перепитала Еліза та задумливо поглянула на сонце. – Далі життя. Я не знаю яке але напевно дуже цікаве. У мене багато справ у королівстві. Є стільки людей з якими би я хотіла нарешті поговорити, пояснити побачити. Стільки слів не сказано і стільки ж справ не зроблено. Тому це тільки початок… початок нового життя.

- Я тебе зрозумів… Усе зрозумів. Зустрінься з ним. Розкажи все як є він зрозуміє. І здійсни СВОЮ мрію.

- Дякую ти завжди мене розумів. – з цими словами Еліза підійшла ближче та поцілувала Теона. Палко і зі слізьми на очах. Не від горя чи суму а від щастя. Тепер вона була сама собою одним цілим.

Після поцілунку вони ще мить стояли, немов завмерлі в часі, вдихаючи одне одного, наче боялися втратити навіть подих. Потім, майже одночасно, зробили крок назад — відступили на відстань витягнутої руки. Їхні погляди не втрачали зв’язку, а серця билися в однаковому ритмі, мов продовжуючи ту саму розмову без слів.

Теон першим простягнув руку. Його рух був обережним, але впевненим — наче він не кликав її до себе, а пропонував майбутнє. У цьому жесті було більше ніж ніжність — було прийняття, довіра, запрошення й обіцянка водночас.

- Я дякую тобі за те, що ти була моїм другом і коханою. І дякую за честь мати такого ворога як ти бодай і на п’ять років. – Після цих слів Теона Еліза простягнула свою руку та потисла його.

- І тобі дякую за щасливе життя на півночі і за життя яке зміг мені повернути. Бути твоїм ворогом це велика честь для мене.

Після кількох мовчазних секунд, насичених емоціями, Теон не витримав — рвучко стиснув її простягнену руку, притягнув до себе й обійняв міцно, відчайдушно, як тільки може обійняти той, хто надто довго чекав. Еліза відчула, як його тіло здригнулося, а потім — тихий, майже нечутний плач.

Він нахилився до її вуха й прошепотів крізь сльози:

— Ми ще обов’язково зустрінемося, моя принцесо, бо я кохаю тебе.

Еліза, тримаючи його не менш щиро, ніж він її, обійняла у відповідь так, наче теж не могла відпустити.

— Обов’язково… бо і я кохаю тебе, — прошепотіла вона у відповідь.