ГЛАВА 44 «Союз, про який ніхто не знав»

Перемовини тривали вже понад годину. Кожне речення, кожна пауза — як окремий удар у бійці, де перемогу здобуває не той, хто кричить, а той, хто витримує довше.

Елізабет сиділа рівно, згорнувши руки перед собою. Її погляд ковзав по обличчях присутніх. Вона знала, що дехто з них не слухає, дехто — вичікує, а дехто — просто намагається затягнути час. І саме останні були найнебезпечнішими.

— Дозвольте, — раптом заговорив сухощавий чиновник з вузьким носом і пихатим поглядом. Його голос був солодкий, але в кожному слові бриніло презирство. — Ми поважаємо наміри… юної леді, та… ким ви взагалі є, щоб сидіти за цим столом і представляти Альбретію? У вас немає титулу, немає повноважень… Ви — просто… прикра випадковість при троні.

Тиша. Мертва, липка. Теон навіть не підвів погляду — спокійно відпив ковток чаю.

Але Еліза повільно встала.

— Присядьте, — пробурмотів ще хтось, — в таких речах потрібна мужність, а не емоції.

Її пальці стиснулися.

— Ах так… — промовила вона майже шепотом. — Я — просто дівчина. Без титулу. Без повноважень.

Її голос почав набирати сили. — Ви думаєте, я тут за збігом обставин?

Очі Елізи блиснули. В залі стало душно. Вітер за вікном сіпнув важкі фіранки, а за спиною відлунням вдарили двері.

— Мій батько — Чарльз Ревенвуд, колишній головнокомандувач Альбретії, людина, яку боялись навіть у Варенторії. Мій брат — Рейнер Ревенвуд, нинішній головнокомандувач, той, хто керує військами, що стоять зараз у горах, готові стерти вас із мапи. Я — наречена короля Вільяма. І повірте, він знав, кого обирає. Бо я перша жінка яка нагороджена титулом лицаря.

Вона нахилилась трохи вперед. Її очі більше не просили — вони наказували.

— А якщо цього недостатньо, запам’ятайте одне. Я — жінка, яка ненавидить усе, чим ви є. Вашу пиху. Вашу жадібність. Вашу віру в те, що ви незамінні. І я без жодного сумніву — вб’ю кожного з вас, якщо це забезпечить мир у моїй землі. Без жалю. Без жалоби. І зроблю це так, що ви навіть не встигнете втекти.

Чиновники обмінялись стривоженими поглядами, але той самий, пихатий з вузьким носом, пирхнув.

— Загрози від жінки… — прошипів він, — схожі на лай…

Чашка в руці Елізи ще не встигла охолонути після гарячого чаю. Вона повільно допила останній ковток, не відводячи очей від чоловіка, а тоді…

Метнула чашку прямо в нього.

Це було не просто кидання — це був точний, витончений, мов хореографія, рух, який супроводжувався лише легким свистом повітря. Чашка вдарила його прямо в щоку, проливши каплі гарячого напою на його обличчя і груди. Він відсахнувся зі стогоном, зірвався зі стільця, заклякнув.

Ніхто не зреагував. Ніхто не насмілився.

А Еліза стояла. Велична. Грізна. І навіть у цьому русі — була краса. У її поставі, у впевненості, у тиші, що опустилась на залу.

— Це, — сказала вона спокійно, — щоб вам не довелось більше ставити під сумнів, хто я. Бо якщо я кину чашку — це просто попередження. Якщо я кину наказ… Вас не стане.

Вона повернулась на своє місце, сіла рівно, мов нічого не сталось.

Один із чиновників захрипів — чи то зі страху, чи то від того, що забув як дихати. Теон не підняв голови. Він спокійно поставив чашку на блюдце і, не стримуючи посмішки, сказав:

— Навіть я боюся з нею сперечатись. А я, на хвилинку, головнокомандувач Варенторії. І не дозволяю собі таких слів на її адресу. Вам раджу зробити так само. Поки ви цілі.

І ця посмішка, і цей тон — змусили всіх зрозуміти, що це не загроза. Це — реальність.

У залі стояла тиша, ніби навіть повітря боялося зрушити з місця.

Після того, як Еліза знову сіла, жоден з чиновників не наважився більше заговорити. Пихатий чоловік із вузьким носом сидів, притиснувши до щоки носовичок, намагаючись приховати опік і приниження. Його очі ковзали з боку в бік, наче шукаючи вихід із пастки, в яку сам себе загнав.

І саме тоді Теон знову заговорив. Його голос був тихим, рівним, але за ним стояла така ж сама сила, як і за крижаним поглядом Елізи.

— Угода буде підписана сьогодні. Альбретія, Варенторія і Бруклейбард офіційно припиняють бойові дії, — мовив він, злегка нахилившись уперед. — Але трон... трон не належить нікому з нас. І ми не допустимо, щоб його знову зайняла фігура, здатна розпалити нову війну.

Він перевів погляд на кожного з чиновників.

— Тому представники трьох країн разом оберуть нового правителя. До того часу, поки не буде прийнято остаточне рішення, влада передається парламенту. Ви маєте право голосу. Але ми — маємо очі.

Він підвівся.

— У місті залишаться наші армії. Вони не торкатимуться мирного населення, але контролюватимуть порядок. Якщо хтось із вас спробує скористатись ситуацією — ми дізнаємось першими.

Жодного протесту не пролунало. Ті, хто ще кілька годин тому готові були сперечатися до крові, тепер мовчали. Ніхто не кинув виклику. Ніхто не насмілився.

Угода була підписана.