ГЛАВА 43 «Останній шанс для миру»

Коридори палацу, колись розкішні, тепер були залиті тінями, уламками й запахом гару. Сторожа, що залишилася вірною мертвому королю, не здавалася. Рейнер ішов попереду, розмахуючи мечем, а за ним — Теон, зосереджений і мовчазний. Гаральд прикривав тил. Елізабет трималася ближче до стіни, без зброї.

Першу засідку вони помітили не відразу. Із бокового ходу вилетіли троє вояків — один із луком, інші з мечами.

— Укриття! — крикнув Гаральд.

Але стріла вже злетіла в повітря.

Рейнер рвонув уперед, проте раптом Елізабет блискавично вискочила з його тіні. Один різкий рух — і вона зірвала гобелен зі стіни, підставивши його під стрілу. Тканина здригнулася, прийнявши удар.

— Зліва! — Теон уже тягнувся до меча, та не встиг.

Дівчина зігнулася, ковзнула по підлозі під ударом ворога, підбила йому ноги й різко вибила меч із руки. Інший кинувся на неї — вона схопила його руку, провернула й вдарила плечем у груди. Він звалився. Легкий подих — і троє лежали.

Чоловіки, всі троє, мовчали. Рейнер мовчки дивився на сестру. Вона обтрусила долоні, не озираючись.

— Йдемо, — мовила просто. — У нас мало часу.

За кілька хвилин до тронної зали залишався один прохід. Він був вузьким, обмеженим колонами — і саме тут їх зустріла нова перешкода. Цього разу — загін із шістьох добре екіпірованих вартових. Щити, списи, стратегія.

— Вони чекають саме нас, — прошепотів Теон. — І тепер уже без фокусів…

— Еліза, тримайся осторонь, — рішуче сказав Рейнер. — Ми впораємось.

Вона не сперечалася. Просто відійшла, присівши біля колони, спостерігаючи, як її брати й Теон розгорнули лаву. Теон пішов зліва, Гаральд — справа, а Рейнер кинувся просто на щити. Усе тривало менше хвилини: швидкість, сила й тактика перемогли. Вартові впали, кілька з них — поранені, але живі.

Гаральд, обтираючи кров з меча, оглянувся на сестру. Вона лише кивнула.

— Дивлюсь, ви ще вмієте воювати без мене.

— Досі вчимося, — відповів Теон і усміхнувся куточком вуст.

Саме тоді їм нарешті вдалося потрапити у залу.

Тронна зала. Велика. Порожня. Лише світло, що пробивалося крізь вітражі, та старий трон, де колись сидів мертвий король.

Рейнер грюкнув дверима й замкнув їх зсередини.

— Ми маємо кілька хвилин. А можливо, й годину, — сказав він. — Час говорити.

Вони зупинились у центрі зали. На мить — тиша. Усі дивилися одне на одного, ніби вперше.

Обговорення тривало недовго — усе було вирішено чітко й спокійно. Ніхто не сперечався. Але ніхто й не здогадувався, що саме Еліза задумала.

Вона стояла осторонь, зосереджено слухаючи, а потім лише коротко сказала:

— Якщо ми хочемо миру — треба, щоб нас побачили. Все інше... я візьму на себе.

Її голос не був наказом, але в ньому не залишалося місця для сумнівів.

Через годину.

Шум кроків. Глухий гуркіт.

Солдати пробиралися крізь зруйновані коридори палацу, розгублено озираючись. Вони дістались до тронної зали — і штовхнули двері.

Зала була залита світлом.

І на троні — не порожнеча.

На ньому сиділа Елізабет Ревенвуд, спокійна, з рівною спиною і... з короною на голові. Поруч — Теон, так само в короні, але без зброї. Його погляд був прямим, спокійним, з тією самою усмішкою, якої зазвичай бояться на полі бою — і яка тепер говорила про щось зовсім інше.

Солдати завмерли.

— Що це означає?.. — хтось нарешті прошепотів.

У дверях позаду них з’явився високий чиновник. Впливовий. Один із тих, хто ще вчора стояв поруч із королем. Він зупинився, витріщившись на трон, на обох у коронах.

— Це переворот?.. Це загроза?.. Що ви робите?

Еліза встала. Крона на її голові блиснула вітражним сяйвом.

— Це не загроза, — твердо сказала вона. — Це шанс. Ви бачите перед собою не нових королів. Не узурпаторів. Ми — символ. І якщо ви зараз віддасте наказ стріляти — ви знищите останню можливість для миру.

Вона спустилася кількома сходами нижче, і її голос став теплішим.

— Король мертвий. Ви шукаєте владу — але народ шукає спокій. Ви шукаєте ворогів — а ми пропонуємо союз. Ми одягли ці корони не щоб правити. А щоб показати: у нас є спільна мета. Якщо ви погодитеся сісти з нами за стіл переговорів — ми знімемо їх.

Теон підвівся поруч, коротко кивнув:

— І доведемо, що варте не те, хто сидить на троні. А що він готовий зробити, щоб на нього більше не ступала кров.

Чиновник знітився, його погляд метнувся по залі — і раптом із бокових арок, із тіні, вийшли Рейнер і Гаральд, мовчазні, озброєні, з натягнутими луками. Їхні очі були точними, рух — вивіреним.

Чоловік здригнувся.

— Вам навіть не довіряли?.. Ви готували пастку?