ГЛАВА 42 «Я пам’ятаю тебе»

Темрява відступила повільно, наче тінь, що лиш неохоче полишає поле бою. Спочатку — біль. Сильний, пульсуючий, десь у грудях і в скронях. Потім — холод. Нарешті — запах. Запах крові, каменю й чогось ще, давнього й ворожого.

Еліза розплющила очі.

Вона лежала на ліжку в незнайомій кімнаті з темними стінами. Кожен м’яз болів, кожна думка народжувалась із зусиллям. Вона намагалася підвестися, та раптовий рух біля дверей змусив її завмерти.

Король.

Він стояв у дверях, дивився на неї з хижою цікавістю. Побачив, що вона прийшла до тями — і почав повільно йти до неї.

— Т-Теон... — прошепотіла вона, а потім, раптом голосніше, — Теон!

Король рвучко кинувся вперед і затулив їй рота долонею. Іншою рукою схопив її за зап’ястки й притис до ліжка. В очах його блищала лють — і перемога.

— Мовчи, дівчисько.

Але вона вже не чула слів. Її серце калатало, очі металися, і в ту мить…

Блиснув меч.

Усе сталося в секунду — Теон, мов буря, влетів до кімнати, зриваючи тишу криком і сталлю. Його меч із шипінням розсік повітря — і голова короля з глухим стуком впала на кам’яну підлогу.

Кров бризнула вгору, забризкавши все навколо. Еліза, вся в багряному, тремтіла від жаху й полегшення, не встигаючи повірити в те, що бачила.

Теон кинув меч і впав навколішки біля неї. Його руки торкнулись її обличчя, плечей, рук — мов перевіряв, чи вона ціла, чи справжня.

— Елізабет?.. Як ти?.. — голос його зірвався.

Вона схопила його, міцно обіймаючи, вчепившись нігтями в спину.

— Я… усе згадала, Теоне… усе…

Його серце завмерло. Він відхилився, дивився в її обличчя, у ті очі, які пам’ятав до останньої дрібниці.

— Все?.. — прошепотів, ледве дихаючи. — Ти певна?..

— Так, Теоне. Я пам’ятаю тебе. Я пам’ятаю все.

Сльози блищали в її очах, але голос був ясний. Усередині неї щось нарешті стало цілим. Її душа перестала дрейфувати в пітьмі.

Він торкнувся її щоки — обережно, як торкаються щастя, у яке не віриш. Пальці обвели контур її лиця, наче запам’ятовуючи заново. Великий палець ніжно стер сльозу з її вилиці. Його інша рука обережно лягла їй на талію, притягуючи ближче.

Еліза не відсторонювалась. Навпаки — її руки піднялись і впевнено зупинились на його грудях. Відчуваючи, як швидко б’ється його серце під пальцями, вона дихала уривчасто, мов боялась втратити цей момент.

— Я боявся, що втратив тебе… назавжди… — прошепотів він, його чоло торкнулося її лоба.

— А я… боялась, що більше ніколи не згадаю тебе. Що ти назавжди залишишся тінню в серці… ці п’ять років без тебе були такими довгими…..

Він відхилився лише трохи, подивився в її очі — не питаючи, не сумніваючись. У них було все: біль, прощення, довга розлука й нарешті — любов. Жива. Несамовита.

І тоді він нахилився.

Їхній поцілунок був не тихим і не легким. Він був глибоким, палким — як спалах вічно стримуваного почуття. Теон цілував її, притискаючи ближче, і відчував, як Еліза тремтить у його обіймах. Вона стиснула пальці на його сорочці, не відпускаючи, мов тримала частинку власного серця.

Його рука на її талії злегка здригнулась — не від сумніву, а від того, як сильно він її хотів захистити. Як сильно боявся знову втратити. Її губи були теплі й живі, справжні. Її дихання — змішане з його. Її присутність — не сон, не спогад, а зараз.

Цей поцілунок був не просто возз’єднанням. Це було повернення душ до одна одної. Священне й необхідне.

Коли вони нарешті відхилились, їхні лоби знову торкнулись. І в тиші, де ще лунали відлуння бою та крові, залишились тільки двоє — Теон і Еліза.

Живі. Разом. Справжні.

Тиша після поцілунку тривала лише мить. Потім — звуки за дверима. Кроки. Голоси. Життя, що поверталося до замку, ще не знаючи, що його голова — вже відрубана.

— Ми не маємо часу, — Теон знову став тим, ким був на полі бою: зібраним, рішучим. — Вони скоро зрозуміють, що щось не так.

Еліза важко дихала, ще огортаючи себе його присутністю. Але вона лише кивнула. Її обличчя ще було в крові, руки тремтіли, та в очах вже не було розгубленості — лише ясність.

— Що далі? — прошепотіла.

— Спершу — вибратись із цього кривавого ложа. Потім… ми змусимо їх почути правду. Або піднімемо повстання.

Він швидко витер її обличчя. Взяв меч короля — символ влади.

— Ми передамо новину. Якщо не встигнемо розказати — нехай побачать тіло.

— А якщо… — вона затнулася, — якщо нас уб’ють до того?

Теон подивився на неї. Його погляд був твердим, мов камінь.

— Тоді помремо разом. Але не сьогодні. – Теон залишив вбрання вартового там і залишився лише у штанах і сорочці.

Він простягнув їй руку. Еліза взяла її — вже без вагань.

І коли вони вийшли з кімнати, лишивши позаду розбите ліжко, закривавлену підлогу й відрубану голову тирана — почалась нова сторінка. Боротьба ще тривала. Але тепер у ній з’явилась надія.