ГЛАВА 41 «Коли пам’ять зраджує»

— Ти смієш з'являтися тут, після всього? — голос Чарльза розрізав тишу, мов лезо. Його постава — пряма, спина — як у меча, очі — як буря. — Ми приймали тебе під свій дах, Теоне. Кожної зими, коли твої люди мерзли і голодували, ми простягали тобі руку. Ми годували тебе, навчали… захищали. А ти? Ти крадеш мою доньку. Наречену спадкоємця трону.

— Вона — не чиясь власність, — хрипко мовив Теон, його голос був тихим, але кожне слово — наче постріл. — Вона — Елізабет. Людина. А не “чиясь дочка” чи “чиясь наречена”.

— Не смій! — Чарльз ступив уперед. — Не смій говорити її ім’я своїм брудним ротом. Вона зараз лежить непритомна, поранена і хвора. Що ти збирався робити з нею в лісі? Сховати, поки вона не одужає, а потім… що? Забрати як трофей? Ти не маєш жодного права.

— Я би життя за неї віддав, — Теон затис кулаки. — Я не завдав їй зла. Я лише хотів…

— Ти хотів? — Чарльз гірко посміхнувся. — А чи питав ти, чого хотіла вона?

— Вони просто діти… — Рейнер зробив крок між ними. — Вони… вони не вороги. Вони просто хотіли бути разом. Дайте їм шанс! Ми всі вчинили помилки, але…

— Досить! — рикнув Чарльз. — Її стан зараз — наслідок цих “дитячих рішень”. І поки я стою на ногах — ніхто не забере її в ліс, серед диких трав і холодного повітря. Вона має бути з лікарем. І з батьком.

Він глянув на капітана, і той кивнув. Два воїни миттєво вийшли вперед. Один з них, не вагаючись, приставив меч до шиї Теона. Інший — до Рейнера.

— Не змушуй мене повторювати, — тихо сказав Чарльз. — Віддай мою дочку.

— Вона — не річ… — вирвався голос у Теона, але наступний рух був швидкий. Він рвонувся вперед — інстинктивно, щоб зупинити. Та замах меча лише розсік повітря й уп’явся в його плече. Теон похитнувся.

Коли Чарльз обережно підняв доньку на руки, тіло Елізабет злегка здригнулося. Її обличчя було блідим, губи — сухими, а повіки й далі залишалися замкненими.

— На цьому, — холодно промовив Чарльз, не озираючись, — дружба між нашими країнами завершена.

Він розвернувся, не зронивши більше жодного слова. Разом з усіма воїнами і Рейнером вони рушили геть, залишивши Теона самотнього, пораненого.

Його зір поплив, коли біль у плечі став пульсувати з новою силою. Теон опустився на коліна, пальці втопилися в сніг. Усе навколо розмилося, і свідомість, немов холодна хвиля, відступила, тягнучи його за собою в темряву.

Світло було м’яким. Теплим. Ненависно знайомим.

Еліза повільно розплющила очі. Стеля над нею була білосніжною — знайома, домашня. А вікно з мереживними шторами пропускало вранішнє сонце. Вона лежала у своєму ліжку. У своїй кімнаті.

Її нога була щільно перев’язана — туга пов’язка обмежувала рух. Але біль, який заколихував у кістках, був слабшим за той, що прорізав серце.

Вона рвучко сіла. Подушки полетіли на підлогу.

— Де він?! — її голос тріснув. — ДЕ ВІН?!

Першою на крик прибігла служниця, але не встигла й слова сказати, як у неї полетіла ваза. Потім — подушка, таця, все, що попадалося під руку. В кімнату заходили й виходили — мати, лікар, Гаральд. Всі зупинялися після одного її погляду. Вона кричала, билася, благала.

— Де він?.. Де він?! — її голос зривався. — Віддайте мені Теона! Я хочу до нього! Я ХОЧУ ДО НЬОГО!

Ніхто не відповідав.

І тоді її погляд упав на тацю з їжею. Срібний ніж — не надто гострий, але достатній — лежав праворуч від хліба.

Вона схопила його, якби це був порятунок.

— Якщо ви зараз же не скажете, де він, — її голос затремтів, — я… я себе вб’ю. Я серйозно.

У дверях з’явився Чарльз. Його погляд був твердим. Безжальним.

— Припини ці ігри, доню. Це не личить тобі.

Він зробив крок уперед.

— Я сказала, не підходь! — її очі заблищали від сліз. — Я не блефую…

Він зробив ще один крок.

Рух був майже невидимий. Лезо лише ковзнуло по її шкірі, і з лівої руки потекла кров. Гаряча. Справжня. Життєва.

Еліза похитнулася. В її очах усе закрутилося, ніби вітер змішував кольори.

— Теон… — прошепотіла вона, і тіло осунулося.

Кімната була повна людей. Хтось тиснув на її руку бинтами, хтось тримав її голову, хтось щось кричав — усі голоси зливались в один.

— Вона втратила багато крові, — говорив лікар. — Тримайте! Я сказав, ТРИМАЙТЕ її руку рівно!

Укол. Снодійне. Холод у венах. Повіки тяжчали.

— Ви повинні подумати про гіпноз, — казав лікар комусь поруч. — Якщо вона все це забуде… якщо переконати її, що це був лише сон… Вона може змінитися. Жити далі.

Еліза ледь чула його. Голос затихав, поки не перетворився на шепіт. А тоді — тиша.

Темрява. Важке дихання. І тиша знову порушилась.

Щось було не так. Хтось стояв поруч.

Еліза повільно розплющила очі. Ніч. Її кімната була темна, але в місячному світлі вона побачила силуети. Двоє хлопців.