ГЛАВА 40 «Шлях додому»

Теон завмер. Лише на мить. Дивлячись в її очі, він побачив ураган — хаос і світло водночас. І щось у ньому самому здригнулося, мов тонкий лід під вагою кроків. Може, зараз вона відштовхне його? Може, скаже, що ненавидить, що не пробачає?

Але цього не сталося.

Навпаки — вона шепнула його ім’я, як молитву. Його, справжнє.

Теон зробив крок ближче і простягнув руку.

— Ходімо, — сказав тихо. — Поки можемо.

Вона не вагалася. Її пальці обпекли його долоню, такі знайомі, хоч і забуті. Вони побігли разом — через задній двір, крізь гущу дерев, не озираючись.

Вони вкрали двох коней з імперських стайнь — швидких, вишколених, мовчазних. Вартові були надто захоплені внутрішнім сум'яттям, аби помітити зникнення. Коли копита загупали по бруківці, Теон вже був упевнений: це не втеча. Це — шлях додому.

Будинок Елізабет виріс перед ними як спогад про інше життя. Теон звик до кам’яних стін, гарнізонів, до тимчасових укриттів… але тут усе кричало про стабільність, шляхетність, силу.

— Це твій дім?.. — прошепотів він, оглядаючи високу арку над дверима, старовинні колони, майже замкову пишність. — Ти справді графська донька…

Вона тільки кивнула і швидко зайшла всередину, наче знала: часу небагато. Теон не став чекати — увійшов за нею, слідуючи коридорами, з яких віяло спокоєм минулого. Усе тут мовчало, і це мовчання було тривожним. Але вона діяла впевнено — мов привид, що повернувся у власні володіння.

В кімнаті вона кинулась до шафи й почала складати речі в стару дорожню торбу. Теон мовчки допомагав — не ставив питань, лише ловив поглядом її руки, спостерігав, як вона обирає найнеобхідніше, не забуваючи ні про зброю, ні про ковдру.

А тоді… вона нахилилася, натиснула невидимий механізм зсередини шафи — і одна зі стінок клацнула. Таємна щілина. Вона дістала мішок. Туго зав’язаний, важкий.

— Що це? — Теон здогадався, але спитав.

— Гроші. Наші. — Вона подивилась на нього з легким викликом, але очі її вже світилися від сили, яка поверталась. — Я завжди була готова втекти. Просто не знала з ким.

Теон взяв мішок без зайвих слів, легко закинув його собі за спину і вийшов на подвір’я. Його кінь заіржав, відчувши господаря. Він прив’язав мішок, перевірив стремена й подав їй руку, щоб підсадити.

— На північ? — запитав він.

Елізабет стиснула його долоню й кивнула:

— Додому. Але вже разом.

І вони помчали, не озираючись. Ні на минуле, ні на страх, ні на все, що залишалося за спиною.

Тільки вперед.

Теон знав і немов відчував, Гаральд уже явно прокинувся та не знайшовши їх усе розповів. І вже за кілька годин — можливо, й раніше — вулицями рушили вершники. Шукати їх. Впіймати.

Теон був певен: вирушило чимало людей. Бо не лише втекла дівчина з вищого роду — втекла вона з ним.

Але страх не зупиняв. Він лише підганяв.

Вони мчали повз лісові нетрі, повз прокидаючісь світанкові тіні, ще в тому самому одязі, в якому були на святі — вона в розкішній сукні, що плуталась у стременах, він — у темному плащі, від якого вже не було жодного сенсу. Роса липла до тканини, віття чіплялося за шати, і це тільки підкреслювало абсурдність: двоє біженців — але у святкових строях.

Лише коли небо почало світлішати, вони зробили зупинку. Глибше в лісі, серед густих дерев, під природним навісом з гілля, Теон спішився першим.

— Тут, — сказав коротко. — Мусимо замаскуватись.

Він допоміг зняти сідла, розчесати сліди копит. Елізабет уже звично діставала зі своєї торби фехтувальний одяг — штанці, сорочку, просту темну куртку. Поки вона переодягалась за деревом, Теон зняв свій важкий плащ — вологий, але ще теплий.

Коли вона вийшла, волосся її вже було заплетене, обличчя — рішуче.

— Одягни, — він простягнув їй плащ. — Тут холодніше, ніж здається.

— А ти?

— Я звик. — У його голосі була усмішка.

Він лишився лише в тонкій сорочці й темних штанах, і навіть попри втому його постава залишалась пряма, мов у воїна на варті.

Їхнє укриття було невелике, але надійне. Теон розклав ковдру, яку вони прихопили, і вперше за ніч дозволив собі сісти поруч з нею. Тиша, що огорнула ліс, була спокійною. Пташки ще не співали — ніби чекали, поки ці двоє вперше за довгий час зможуть просто дихати.

— Нам вдалося, — прошепотіла вона.

— Поки що. Але ми ще тільки почали.

І хоч ніхто з них не сказав уголос, було зрозуміло — це не просто втеча. Це початок дороги. Справжньої.

Вони мчали далі — полями, де трава вже вкривалася інеєм, і крізь ліси, де гілки були мокрі, мов сльози. Вітер різав лице, і кожен подих ставав гострішим, кожен удар копит лунав у тиші, як відлуння вироку. Дорога на північ була не стежкою — це був вибір, який вони робили знову і знову, з кожним ударом серця.

Холод посилювався, повільно проникаючи під одяг, стискаючи пальці на віжках. Теон, зосереджений, час від часу кидав погляди на Елізу — спершу вона мовчала, тільки стискала зуби й трималась рівно. Але згодом щось змінилось.