ГЛАВА 39 «Там, де починається воля»

Темрява.

Шелест голосів.

Швидкі образи, що змінюють один одного, мов уривки зламаного сну.

Дитячі спогади вмить пройшлися поміж неї. Усі ті ігри що вони грали у трьох усі ті казки та забави і те як вони вперше познайомилися.

- Це принц Альбретії Вільям. – показав рукою батько до хлопця обличчя якого вона нарешті бачила. Він був сором’язливим милим хлопчиком із сірими очима та темним як ніч волоссям і потискав кожному руку. На вулиці була тепла зима а вона її брати і принц Вільям стояли біля самого входу в палац і батько представляв їх по черзі.

- Це мій старший син Рейнер Ревенвуд, він старший за тебе на три роки. Це мій другий син Гаральд Ревенвуд він старший за тебе на два роки. І нарешті наша троянда, моя дочка Елізабет Ревенвуд вона молодша за тебе на два роки. – у цьому моменті Елізабет зробила поклон і принц зробив його у відповідь і дівчинка все одно простягнула руку для того щоб потиснули її.

- Надіюся ми подружимося. – з щирою дитячою усмішкою мовила дівчина. Принц лише потиснув руку та усміхнувся у відповідь. Тоді вибіг Вільям і забрав руку Елізабет.

- Вона моя майбутня дружина стався до неї з повагою! І те що я молодший на два місяці за тебе не дає тобі права керувати! – суворо говорив малий принц Вільям.

- Ахахаха, вони вже за нашу сестричку борються. – мовив Рейнер та всі засміялися.

Далі невідомий звук темрява і знову спогад.

Світло. Сніг. Сміх.

Літали стріли.

Хлопець стояв позаду неї, його руки м’яко направляли її рухи, поки вона натягувала тятиву.

— Лікті вищe, Елізо, — його голос був трохи хриплим від холоду. — Не метається рука, коли дихаєш рівно.

— Я не дихаю, коли стріляю, — тихо мовила вона і вистрілила.

Стріла прошила яблуко, встановлене на колоду, з ідеальною точністю. хлопець посміхнувся, а трохи далі Вільям знову промахнувся.

— Це нечесно, — обурився принц, опустивши лук. — Вона явно тренується потайки!

— А як інакше мені було довести, що дівчина теж має право тримати зброю? — засміялася Елізабет, обертаючись до батька, який спостерігав з тераси.

— Дозволь мені приєднатися до уроків. Благаю! Я не гірша за братів, я довела! — вона говорила гаряче, впевнено, але з блиском в очах, що ніхто не міг проігнорувати.

Чарльз, її батько, довго мовчав, перш ніж коротко кивнути.

— Один виклик — і маєш дозвіл.

І відтоді, кожної зими, коли принц прибував до них, вони всі разом ходили на уроки стрільби.

Зима була єдиним часом, коли Альбретія дозволяла принцу сусідньої держави залишати межі своєї столиці. Їхня північ у ту пору ставала надто небезпечною — хуртовини, хижаки, навіть легенди про бродячих воїнів, яких не зупиняли навіть кордони. Тож для безпеки молодого принца — і для підтримки дружніх зв’язків між державами — він щозими гостював у Вільяма. І для Елізи це був найочікуваніший час у році.

А наступної зими все змінилося.

Вона вже не просто стріляла — вона вчила.

Принц сусідньої держави, з тихим поглядом і надто пильним чуттям, вчився в неї її особливої техніки.

— Не стріляй очима. Стріляй спогадом, — казала вона йому. — Уяви, де стріла має бути. І тільки тоді — відпусти.

Він слухав. І вчився швидко.

І знову темрява і знову інша сцена.

Музика. Світло. Очі.

Їй було чотирнадцять, коли на балу вона з'явилася у пишному зеленому платті, схожому на весняний ліс. Волосся вплетене у ніжні пасма, шкіра світилася від юності, а погляд… ні, він уже не був дитячим.

Усі завмерли, коли вона увійшла. Але першими підійшли двоє.

Темноволосий принц із пронизливими сірими очима — вже не той сором'язливий хлопчик із першої зустрічі — схилився у ввічливому поклоні. Поруч із ним Вільям — її давній друг, її обіцяне майбутнє, хоч ще не сказане вголос — нервово стискав кулаки.

— Дозвольте запросити вас, леді Елізабет, — мовили вони водночас.

На мить запанувала тиша. Еліза зустріла погляд одного, потім іншого. І вибрала.

Принц, темноволосий гість із далекої півночі, простяг руку, і вона легко, майже не думаючи, вклала свою у його.

Вони танцювали, як одне ціле.

Її сукня летіла у повітрі, як хвиля, його рухи були впевненими, точними, наче народженими для цього. Її губи ледь усміхалися, його очі не відводили погляду. Здавалося, час зупинився.

І всі дивилися тільки на них

Коли музика змінилася, новим кавалером став Вільям. Він був напружений. Ноги підкошувалися, ритм уникав його кроків, і він кілька разів боляче наступив їй на пальці.

— Вибач, — бурмотів він.

— Усе добре, — відповіла вона крізь зціплені зуби.

Вона терпіла. І танцювала з ним, бо так мала.

Коли музика згасла й на паркет вийшли старші, до неї підійшла мати. Її погляд був м’яким, але голос чітким.