ГЛАВА 38 «Сокіл і змія»

Вона зібрала посуд, допомогла прибрати столи, витерти столиці, змінити серветки — все, як годиться. Ховалася в простих діях, як у захисті. І лише коли більшість гостей уже залишили вітальню, а коридори наповнились притишеним шурхотом кроків охорони, Еліза вийшла з залу, тримаючи в руках кошик із порожніми глечиками.

Її довга біла коса спадала по спині, відкидаючи сріблясті відблиски під світлом ламп.

Коридор був майже порожнім, коли вона завернула за ріг і ледь не зіткнулася з кількома охоронцями. Вони розступилися — не через неї, а через того, хто йшов позаду.

Король.

Він ішов неквапливо, злегка спираючись на тростину, в темному, вишитому золотом плащі. Його старе обличчя зберігало сувору велич, але очі… очі одразу вп’ялись в неї.

— Ти новенька? — голос його був гладким, масним.

Еліза опустила очі, як личить служниці, і вклонилась.

— Так, ваша величносте.

— Хм. Не пригадую, щоб бачив тебе раніше… — він повільно підійшов ближче, зупинився просто перед нею. — Така краса не лишається непоміченою. Ця коса... — його пальці простяглись, і він торкнувся пасма. — Схожа на сніг при місячному сяйві.

Від дотику її наче обдало холодом. Вона не рухалася, хоч усе в ній волало: тікай, зупини його, скажи щось!

— Як тебе звати, дівчино?

Коротка пауза. Вона вдихнула, глибоко, як перед стрибком у безодню.

— Вікторія, ваша величносте.

Король усміхнувся — повільно, бридко. І в ту ж мить у кінці коридору з’явився Теон.

Він був у повному обладунку, зі зброєю при боці, і виглядав суворо. Еліза ледь не здригнулась, але не через нього — а через полегшення. Невже він… тут вчасно?

— Гей ти! — гукнув король, не відводячи рук від Елізи. — Ти сьогодні на чергуванні?

— Так, ваша величносте. – сказав Теон

— Добре. Оберігай мої покої. Пильнуй, щоб ніхто не зайшов. Я буду… зайнятий. — Його пальці зімкнулися на зап’ясті Елізи. — Ходімо, моя білокоса Вікторіє.

Теон зробив крок уперед. Його очі коротко зустрілися з її — холодні, мов крига, але з глибини промайнуло щось ще. Щось, що змусило Елізу стояти рівно, хоч серце билося, як барабан у тривожну ніч.

Король потягнув її за собою, і вона пішла. Без жодного слова.

Король повів її вперед, і важкі двері його покоїв зачинилися з глухим гупанням.

Тиша огорнула коридор, наче всі звуки світу щезли.

І справді — слуги щезли, мов щури, які відчули небезпеку. Жодна служниця не озиралася. Жоден охоронець не наважився пройти повз. Навіть тіні здавалися припнутими до стін.

Лише Теон залишився стояти біля дверей. Стояти — і мовчати.

Його руки були стиснуті в кулаки, а під металевими пластинами броні дрібно тремтіли пальці.

Серце билося, мов божевільне, і з кожною хвилиною ставало дедалі важче дихати.

Вона там. Одна.

І він — не має права зайти.

Він уявляв, як старий знімає плащ, як торкається її волосся, як хапає її за руку — і в грудях все стискалося.

«Зроби щось.»

Але він не міг. Він обіцяв. І це був їхній план. Вона знала, на що йде.

“Вір мені,” — сказала вона тоді. І він вірив.

Тепер усе, що йому залишалося — це прислухатися.

З-за дверей долинув важкий звук кроків… і голос.

— Хм… яка ж ти цікава, Вікторіє, — заговорив король, повільно, наче смакуючи слова. — Скромна, мов монашка, але така… спокуслива. Що це? Страх чи гра?

Еліза стояла ближче до вікна, обернувшись лише частково.

— Я лише служниця, ваша величносте. Мені не личить відповідати на такі слова.

— Нісенітниця. Ти ж не глуха — чула, як усі мовчали, коли я тебе повів. Як ховали погляди. Вони всі знають, що я можу взяти собі кого хочу. І я вибираю тебе.

Його пальці торкнулися її плеча. Еліза відступила на крок.

— Я... я не маю досвіду, мій пане. Я боюся зганьбитися… Засмутити вас. — Голос її був м’яким, злегка тремтів. Але не надто — рівно настільки, щоб виглядати щиро.

— Ганьба? — король засміявся. — Красу таку ганьбить лише байдужість. А я, люба, зовсім не байдужий.

Він підійшов ближче, надто близько. Його рука торкнулася її талії. Еліза затамувала подих.

— У вас є дружина? — Вона сказала це так тихо, що мало хто почув би. Але король почув.

— Була. Давним-давно. Зараз я вільний, як сокіл. І я хочу тебе. Соколи — не чекають дозволу, дівчинко.

Його пальці знову потяглися до її волосся, але цього разу вона трохи підняла руку — ніби випадково — і ковзнула нею вздовж шиї.

— Ваша величносте, я… я маю шрами. І вони псують усе. Якщо ви побачите, вам стане огидно.

Король розглядав її обличчя, ніби щось зважував. Потім підняв келих до губ, зробив ковток і хрипко засміявся.