ГЛАВА 36 «Покора й гідність»

Холод зустрів її першим — не той, що пробирає крізь одяг, а той, що струменів від поглядів. У повітрі зависла тиша, настільки напружена, що здавалося, вона хрусне під вагою кожного її кроку. Ворота замку за спиною зачинились із глухим гупанням — наче крапка. Тепер вона тут. І шлях назад зник.

Еліза ступала вперед мовчки, з опущеним поглядом. Її руки були складені перед собою, плечі рівні, хода стримана, майже надто правильна — наче вона проходила іспит. Вона проходила іспит.

Солдати, що супроводжували її, відступили убік, передаючи її іншим — чужим. Стороннім. Одягнені у срібні кольчуги, з темними гербами на грудях, вартові зустріли її з виразами, в яких не було нічого, окрім зневаги. Один навіть тихо пирхнув. Інший дозволив собі глузливо буркнути:

— Ось і вона. Вельможна здобич.

Їй хотілося відповісти. Хотілося підняти підборіддя, глянути прямо в очі, нагадати, ким вона є. Але вона вже давно вирішила: не буде ні слова. Не тут. Не зараз.

Її мовчання — її зброя.

— Поклонись, — холодно звелів хтось, можливо, один із старших. Його голос був різкий, майже знущальний. — Тепер ти — гість. Такий гість, що спить за замкненими дверима.

Еліза повільно, покірно схилила голову, майже торкаючись колінами кам’яної підлоги. Її рухи були зразково стриманими. Ніщо не видавало болю в колінах чи образи в серці.

«Ти не зламаєшся, — говорила вона собі, — ти сильніша за це».

— Така слухняна, — засміялась одна зі служниць, що спостерігала збоку. — Цікаво, як довго триватиме ця гра?

Еліза не підвела очей. Вона чула кожне слово, але не дозволила собі жодного поруху. Нехай думають, що вона тиха. Нехай зневажають. Це краще, ніж знову втратити себе.

Її повели коридорами замку — високими, холодними, чужими. Стелі давили, вікна здавалося ніколи не бачили сонця. А обличчя... одні — байдужі, інші — жорстокі. Але всі були чужими.

Її поселили у вузьку кімнату на самому верхньому поверсі, під дахом, куди доносився вітер. У кімнаті не було дзеркал. Лише ліжко, глек із водою та крихітне вікно, з якого нічого не було видно.

— Роздягайся сама, — кинула служниця, не глянувши в її бік. — Тобі принесли одяг, більш... скромний.

Еліза взяла тканину мовчки. Її руки тремтіли лише мить. Потім вона знову стала спокійною. Стриманою. Вона вдягнула чужу сукню, тугу, важку, без прикрас. Залишила за собою золото, шовки і минуле.

Її гордість — тепер мовчання. Її сила — слухняність. Її захист — сором’язлива покора.

Але десь усередині, в тиші цього ворожого замку, у темному закапелку її серця жевріла іскра. Маленька, крихка, але жива.

Сукня була чорна і така ж безжальна. Щільна тканина облягала тіло, приховуючи все, окрім тиші. Рукави — довгі, вузькі, як кайдани. Комір — високий, майже душив. Не було жодної прикраси, жодного ґудзика, що бодай натякав би на її статус. Вона виглядала так, як вони хотіли — покірно, скромно.

Але в цій простоті була і сила.

Її перше завдання дали без зайвих слів.

— Помий підлогу у південному крилі, — буркнула одна з жінок при кухні. — І щоб блищала, інакше спробуєш знову.

Її погляд нічого не висловлював. Вона лиш кивнула і взяла відро з водою. Холодна ручка врізалась у долоню, але вона тримала його міцно.

Коли вона стала на коліна й опустила ганчірку до кам’яної підлоги, навколо було тихо. Ніхто не говорив. Тільки хтось недалеко посміхався, спостерігаючи. Можливо, очікували, що вона почне плакати. Або кричати. Можливо, хотіли зламати її одразу. Але вона мила.

Кожен сантиметр.

Рухи були точні, навіть красиві — вона нахилялася плавно, вичавлювала ганчірку рівно, не шкодуючи рук. Піна з мила розтікалась по каменю, залишаючи за собою блискучу чистоту. Її руки червоніли, пальці німіли, але в голові звучали голоси з минулого.

«Що б не сталося, ти маєш вміти робити все сама, Елізо. Ніколи не покладайся на служницю, якщо сама можеш впоратись. Це не слабкість — це сила.»

Батько казав це суворо. І тоді це злило її. А тепер — рятувало.

— Дивіться-но, як старається, — хтось голосно сказав.

— Може, королю на підлозі постелити?

Сміх. Вона не зреагувала. Її плечі не здригнулись. Але знущання лише починались. Хтось підняв відро й перевернув його, розливши воду по чистій підлозі.

— Ой, — винувато прошепотіла служниця, але її очі блищали від задоволення. — Доведеться спочатку.

Еліза мовчки набрала нову воду. Важче було вже не тілу, а серцю. Але вона продовжувала.

А потім — підступніше. Коли вона нахилилася біля сходів, хтось пройшов повз і ненароком, «випадково», наступив ногою просто на її ліву руку.

Шрам — тонкий, що залишився після меча — спалахнув болем. Її плечі сіпнулись, вона стиснула зуби, але не зойкнула. Лише ганчірка трохи зрушилась з ритму.

— Ой, я не бачив, — сказав молодий вартовий, ніби мимохідь, і пішов далі, навіть не озирнувшись.

Вона залишилась на колінах. Вода знову залила руки, відганяючи біль. Вона зробила глибокий вдих і продовжила. Повільно. Обережно.