ГЛАВА 35 «Те, що приховують усі»

Сніг падав мовчки, розчиняючись на плечах і шоломах вершників. Білий простір розтягався перед армією, мов пусте полотно, де ще ніхто не встиг написати свою історію. Вітер був північним — сухим, пронизливим, несамовитим, мов би самі гори намагались остудити серця тих, хто зважився перетнути їхні межі.

Рейнер ішов верхи попереду — мовчазний, сповнений тривожної рішучості. Його скакун хапав копитами перемерзлу землю, хрипко видихаючи в повітря пару. За спиною бряжчала зброя, чітко і важко, кожен звук ніби закарбовувався у морозному повітрі.

І раптом — щось змінилося.

Спершу він не почув нічого, лише помітив, як кілька солдатів спантеличено зиркнули вбік. Потім різкий звук копит — швидкий, хаотичний — пронісся між деревами, і з-за пагорба, де сосни злиплися мовчазною стіною, вирвався кінь.

Сполоханий, у піні, з напіврозірваними вуздечками, з білими боками, де сніг уже злипся зі сірим потом. Він нісся без мети, шалено, очі вирячені від страху, вуха затиснуті.

— Стій! — коротко кинув Рейнер, здіймаючи руку.

Загін спинився. Підкови рипіли по мерзлій землі, воїни обертались, але ніхто не рушив. Рейнер зліз із коня.

Він підходив до тварини обережно, мов до пораненого вартового. Кінь затремтів, здибився, але чоловік повільно простяг руку, щось шепочучи майже беззвучно. Його голос був низький, глибокий, заспокійливий, як шелест листя влітку. Кінь повільно опустив морду, наче впізнав.

Кінь повільно опустив морду, важко дихаючи, й Рейнер ступив ближче, торкнувся шорсткої гриви, ковзнув пальцями по вуздечці й раптом зупинився.

Його погляд упав на сідло.

Звичайне на перший погляд, добротне військове — але… ремінь на правому боці був прикріплений інакше. Не за протоколом, не за правилами — але міцно, впевнено, надійно. Ледь помітний перехлест шкіри, акуратний, майже невидимий для стороннього ока. Вузол, що тримав край ременя, був затягнутий особливим чином — так, як його навчила колись сестра, у якої було надто мало сили, щоб боротися з жорсткими застібками, зате достатньо розуму, щоб вигадати спосіб швидкого зняття сідла самотужки.

Рейнер завмер.

— Це її, — хрипко мовив він, не зводячи очей з вузла. — Вона завжди так робила… Пам’ятаєш? Щоб зняти швидко, однією рукою. Я сам колись сміявся з того вузла.

Він підняв погляд на Гаральда. Той мовчав. Потім повільно кивнув.

— Тоді ми на правильному шляху.

Рейнер обвів поглядом засніжені простори попереду. Грудка в горлі не дозволяла вдихнути повітря повними легенями. Усе було надто близько.

— Вона десь там, — сказав він тихо.

Він повернувся до війська і різко звелів:

— Усі вперед. На північ.

І армія рушила далі, залишаючи позаду ті кілька слідів, де кінь Елізи востаннє торкався цієї дороги.

******

Готель стояв самотньо біля дороги — скромна будівля зі стертою вивіскою, що хиталася на вітрі. Сніг зривався з даху короткими зливами, а на ґанку, загорнувшись у стару вовняну ковдру, сиділа жінка з порожнім поглядом. Вона встала, коли в притихле подвір’я в’їхали вершники.

Чарльз спішився. Його рухи були стримані, але кожен крок віддавався у грудях тягучим болем.

Він увійшов до холу, де запах диму змішувався з чимось заспокійливо-дерев’яним. За стійкою стояв господар — чоловік років шістдесяти з темними очима, в яких давно вже нічого не дивувало.

— Доброго дня, — промовив Чарльз, знімаючи рукавиці. Його голос був спокійний, але погляд різав, мов лезо. — Шукаю дівчину. Блондинку. Зелені очі. Висока, з прямою поставою. Вона могла бути з чоловіком. Або без.

Господар спершу промовчав, лише стягнув брови. Потім зітхнув.

— Тут проходить багато людей. Але… нещодавно зупинилася пара. Молоді. Жінка… мала вигляд втомленої, дуже. Схожа на вашу за описом. Хоч... її обличчя було бліде, наче полотно.

— Ви певні? — тихо запитав Чарльз. — Вона… була притомною?

— Її принесли. На руках. Без свідомості. — Він обережно вибирав слова, але не помічав, як пальці Чарльза стиснулись. — Чоловік… здається, її чоловік… він не відходив від неї. Ночували тут. У кімнаті нагорі. Вранці поїхали. Дуже рано.

«Приніс її. Без свідомості. І не відходив…»

«Її чоловік?..»

Чарльз відчув, як шлунок скручує. Перед очима з'явилося те, що він намагався не уявляти: його донька, беззахисна, на чужих руках. І хтось — невідомий, чужий — поруч з нею, поки вона не могла себе захистити.

Невже він щось із нею зробив, і вона… втратила свідомість?..

А раптом… вона все згадала і його також…

Можливо, вона добровільно втекла. І це був її план. Її рішення.

Ні… ні, це ж Елізабет. Не могла вона так…

— Ви не запам’ятали його? — хрипко спитав він.

— Молодий. Високий. Розмовляв поважно. Очі — сірі, здається. І дивився на неї… не як на когось випадкового. Вони явно були закоханою парою.