ГЛАВА 32 «Просто чоловік, якому не байдуже»

Еліза мовчала.

Її пальці злегка тремтіли, вчепившись у край накидки, ніби це могло втримати її у реальності, що стрімко руйнувалась.

— Я не… я б не могла, — прошепотіла вона, але в голосі вже не було впевненості. Лише слабкий відгомін.

Перед очима спалахнуло щось — спогад чи марево, вона не була певна.

…ніч.

Лампа.

Стіл, захаращений паперами. Її рука, вкрита чорнилом, тремтить, коли вона виводить літери.

"Якщо він… зробить те що планує …"

Слова, обпалені страхом.

Дихання нерівне. Тиша, яку перебиває лише скрегіт пера.

Вона склала аркуш, загорнула, запечатала — печаткою з гравіюванням…

***

Еліза різко вдихнула повітря, ніби тільки тепер почала дихати. Підняла голову до Теона:

— На… на печатці…

Її голос зірвався.

— Була літера… "Р"? — запитала вона, і очі її ніби розширились від ледь вловимого здогаду.

Теон повільно кивнув.

— Так.

Він дивився на неї серйозно, але з м’якістю.

— Фамільна печатка. Вона завжди була в тебе. Серед кількох спадкових речей. Її не підробиш.

Еліза відхилилася назад, вдарившись спиною об стовбур дерева й затисла пальці в скронях.

— Я… віддала той лист комусь… — прошепотіла. — Я не бачила, хто. Це було як у тумані. Я просто…

Вона здригнулась.

— Це була ніч. Я не спала кілька днів. Все було... розмито. Але я… я писала.

Тиша.

Її очі нарешті зустрілись з його.

— Не може бути…

Її голос зламався.

— Дійсно… це була я?

Теон не відповів одразу. Лише дивився. І цього погляду вистачало, щоб не лишилося сумнівів.

Еліза ще трималася за голову, ніби намагалась не дати думкам розлетітись. Її плечі злегка здригались, та вона не плакала — сльози не виходили. Тільки холод, який розливався всередині.

І тоді Теон повільно, обережно ступив ближче.

Він не сказав нічого. Просто простягнув руку й поклав її на її плече. Його дотик був теплим, як противага всьому, що крутилось у її голові.

— Ти тоді була зовсім іншою, — тихо промовив він. — Зляканою, але рішучою. Ти не довіряла нікому. Навіть собі. Але бачила загрозу й діяла, як могла.

Вона не рухалась. Та не відштовхнула його.

— І що… я наказала тобі… якщо мій батько… — її голос знову затремтів, — якщо він стане загрозою, вбити його. Без жалю?

Теон стис пальцями її плече — не сильно, радше як знак присутності.

— Ти написала: «Якщо настане мить, коли я сама не зможу його зупинити…» — він замовк, потім завершив: — «…ти мусиш зробити те, чого я не зможу. Навіть якщо це зламає мене».

Еліза вперше здригнулася від його слів, наче впізнала себе в них. Це звучало… надто знайомо. Надто правдиво.

- Тоді чому на балі ти його не вбив? Ти приїхав з цією метою? Не з метою примирення країн? – допитливо питала Еліза.

- Так.. Я приїхав з метою виконати твій план. А не вбив я його…. Бо не зміг. – Теон опустив низько голову ніби відчуваючи провину.

- Чому?

- Що?

- Чому ти його не вбив?! – крикнула дівчина та не витримала і почала плакати. – Якщо це був мій план, якщо це було настільки необхідне то чому ти ж так вчинив? – Еліза почала бити його по грудях кулаком а Теон мовчки стояв і терпів. Згодом удари послабшали і зовсім перестали. Вона тихо схилилася йому на груди і тихо продовжувала плакати.

- Я не зміг цього зробити бо він твій батько. Мені здавалося шанс, що все буде добре є. Я думав все менеться. Проте коли все пішло не по моєму плану я почав виконувати твій. І хоча на 100% я правильно не зробив проте хоча би якийсь прогрес мені вдалося досягнути.

Еліза схилилася до нього, не стримуючи сліз. Її пальці зім’яли тканину його сорочки, як востаннє щось справжнє, за що вона ще могла триматися.

— Я думала… я думала, що вже нічого не пам’ятаю, але тепер... — прошепотіла крізь схлипування. — Це звучить як я. І це мене лякає найбільше.

Теон не відповідав одразу. Він просто обійняв її — спершу невпевнено, обережно, ніби не був певен, чи має право. Але коли вона не відштовхнула його, лише стиснула його сорочку ще сильніше — притиснув її ближче.

— Ти була іншою. Змученою, самотньою… але не зрадницею. — Його голос був рівним, глибоким, ніби виміряним для цієї миті. — Ти шукала спосіб врятувати все, навіть коли світ тріщав по швах. І ти зробила це так, як могла.

— Я наказала вбити батька… — з болем прошепотіла вона. — І забула. Як легко…

— Ні, — тихо перебив Теон. — Не забула. У тебе забрали просто занадто багато спогадів. Але правда все одно пробилась. Бо вона твоя.