ГЛАВА 31 «Тріщина в забутті»

Вона ще досі чула свій голос, хоч давно вже мовчала. Лише подихи — її й Теона — заповнювали тишу. Його рука завмерла на півдорозі, а погляд не зводився з неї.

— Що ти бачила? — тихо запитав він.

Але Еліза не відповідала.

Її погляд блукав десь поза кімнатою, наче намагаючись упіймати уламки сну, які розліталися в пам’яті, мов пелюстки на вітрі.

"Це була я", — повторила подумки. — "Але не зовсім я..."

— Еліза, — Теон тихо зітхнув. — Що ти бачила?

Вона повільно звела на нього погляд, повний тієї тривоги, яку не можна приховати. Немов дитина, яка тільки-но прокинулася в чужому домі й не впізнає себе в дзеркалі.

— Я… не знаю.

Вона потерла обличчя долонями.

— Це було так яскраво. І… так неправдоподібно.

Теон не рухався. Лише слухав.

— Там були мої брати. Гаральд і Рейнер. Але вони… вони були іншими. Не як зараз. Вони… сміялись. Справді сміялись разом. Один з них поклав мені руку на плече, наче я — рівна. І… я була не сильна.

Вона ковтнула повітря, насилу дихаючи.

— Я була… я не знаю, яка. Але точно не така, як зараз. Не така впевнена. Не така вперта. Просто… я.

Тиша. Тільки серце билося, як барабан у її грудях.

— І… — її голос затремтів. — Вони сказали ім’я. Вони говорили до Елізи до мене: "Елізабет Ревенвуд".

Вона відвела погляд, уткнулась поглядом у свої долоні, мов намагалась знайти там пояснення.

— Я… я чула це так чітко. Але я не знаю, що воно значить.

Її руки знову потяглися до голови — спершу повільно, а потім вже несвідомо стиснули волосся біля скронь.

— Що відбувається? — прошепотіла вона. — Що це зі мною?

Теон наблизився, але не торкнувся. Лише сказав:

— Це не виглядає, як просто сон.

Еліза різко звела на нього очі.

— То це не я вигадала? Це… справжнє?

— Я не знаю, — визнав він. — Але я вірю тобі. І якщо це частина чогось більшого… ми розберемось.

Вона сиділа нерухомо, охоплена власною тінню. Її губи ледь ворушилися, повторюючи те ім’я — ніби хотіла змусити себе визнати, що це справді вона. Але не могла.

— Елізабет Ревенвуд… — шепотіла вона, ніби пробуючи його на смак.

— Хто вона? І чому це болить, наче я втратила щось, чого ніколи не мала?..

Стук у двері змусив обох здригнутись.

— Перепрошую… сер, термінові новини! — пролунав голос за дверима. М’який, але напружений.

Еліза різко відвела руки від голови, Теон кинув короткий погляд у бік дверей, перш ніж знову перевести очі на неї. Її губи злегка тремтіли, а обличчя було блідим.

— Заходь, — промовив Теон нарешті, голосом, який не терпів зволікань.

Двері обережно відчинилися, і на порозі з’явився молодий солдат. Його погляд одразу зупинився на них: обидва сиділи на ліжку, у простих кофтах і штанах, надто близько одне до одного, надто… по-домашньому. Хлопець завис на мить, злегка зашарівся й почав заминатися:

— Я… гм… вибачте… Чи не варто мені…

— Говори, — коротко перебив Теон, дивлячись на нього з холодною прямотою. — Негайно.

— Так, сер! — випростався солдат, ковтнувши повітря. — З’явились нові дані. Альбретія… вона теж готує наступ. Не на нас — на того ж ворога, що й ми. Їхній головнокомандувач вийшов на контакт із нашими розвідниками. І… сер Рейнер…

Солдат обережно зиркнув на Елізу, перш ніж продовжити:

— …він уже почав збір сил. Вони планують похід у найближчі дні. Можливо — години. Нам потрібно діяти швидко. Якщо ми хочемо встигнути до того, як вони кинуть свої війська вперед.

У кімнаті зависла тривожна тиша.

Теон підвівся з ліжка.

— Зрозуміло. Скажи їм, щоб готувалися. Я зараз буду.

— Так, сер! — солдат кивнув і швидко зник за дверима, зачинивши їх за собою.

Теон на мить завмер, вдихаючи глибше. Потім знову поглянув на Елізу. Вона сиділа, опустивши погляд, її руки все ще неслухняно трималися за коліна, ніби намагаючись втриматися в реальності.

— Повернемось до цього пізніше, — м’яко сказав він, хоч у його очах уже світилася інша напруга — воєнна, рішуча. — Обіцяю.

Він кинув плащ на плечі, готуючись вийти.

— Еліза, — зупинився на мить. — Що б там не було… я з тобою.

А потім двері зачинились — і вона залишилась наодинці. З тінями, з іменем у голові, що вже не зникало.

Еліза також почала готуватися та вбиратися. Вона змогла відійти від сна та опанувати себе в руки. Жар спав, горло ще трохи боліло але було легше. Еліза заховала своє волосся під каптур та попрямувала до виходу. Вона не знала де саме є та просто інтуїтивно йшла. Саме так вона опинилася в головному холі де Теон командир і ще декілька солдат щось обговорювали.