ГЛАВА 28 «За чашкою чаю»

Коли табір остаточно спорожнів, і кожен клунок був перев’язаний, Теон підійшов лише на мить — коротко глянув на неї, кивнув, і пішов далі. Без слів. Без дотику. Без чергового «ти мусиш».

Це було неочікувано. І боляче.

Але саме це дозволило їй не зламатися.

Вона відвернулась, знову вдягла каптур глибше на лоб і стримала черговий напад кашлю. Ковтнути повітря було ніби проковтнути попіл. Горло пекло, очі щипало від світла, а ноги майже не відчувалися. Але вона сиділа в сідлі рівно. Так, як мала.

Її погляд спокійно ковзав по сірій лінії стежки попереду, хоч зосередитись було дедалі важче.

Декілька солдат обмінялись короткими поглядами, коли вона вдруге пчихнула й одразу відвела погляд. Один навіть хотів щось сказати, але вона обігнала його, немов усе під контролем.

— Просто пил, — кинула на ходу. — Нічого страшного.

І ніхто не сперечався. Може, боялись, може, поважали, а може, їм було зручніше не помічати.

Дорога з гір була довгою. Дні втрачали чіткість, як хмари, що ковзали під копитами. І коли повітря стало м’якшим перед ними нарешті постало перше місто.

Вони їхали повільно, тримаючись ближче до узбіччя. Теон наказав говорити якомога менше, не дивитись людям у вічі і тримати зброю прикритою. Вони більше не були вояками. Тепер — торгівці, охоронці, мандрівники. Хто завгодно — лише не те, ким були насправді.

Місто ж, навпаки, жило на повну.

Кольорові прапори звисали з балконів, у повітрі носився запах кориці, смаженого м’яса та пекарського дріжджового тіста. По бруківці сновигали візки з яблуками, сміялись діти, танцювали дівчата.

Музика — жива, з флейт і барабанів — линула з головної площі, розсипаючись між рядами.

Усе виглядало… несправедливо гарно. Ніби тут не знали війни. Ніби їхній біль був десь далеко.

І навіть Еліза, попри лихоманку, не змогла не дивитися.

Світ був гучним, яскравим, теплим — зовсім не таким, як та тріщина, що з’явилась у ній.

Вони проїжджали повз, не зупиняючись, не озираючись. Місто тануло за спинами, а попереду знову починалась дорога — вже іншою землею, під іншим небом, з чужими законами.

Усе місто здавалося чужим — веселим, теплим всередині, але недосяжним для тих, хто наближався до нього з дороги. Із-за повороту повільно рухався загін, замаскований під звичайних мандрівників. Бруд на одязі, запорошені обличчя, мовчазні погляди. Але увагу звертали не на них — надто вже багато було людей, надто яскраво грало життя всередині, у будинках, у вогниках, що миготіли за вікнами.

Еліза трималась, стиснувши зуби.

Губи — потріскані. Щоки — червоні від вітру, але не від здоров’я, а від гарячки. Її очі були майже неприродно яскравими. Солдати вже давно поглядали краєм ока — хтось помітив, що вона не розмовляє, хтось чув, як вона вночі тихо кашляла у свій плащ. Та вона лишалася мовчазною, майстерно ховала слабкість.

Поки їхали повз місто, вона почувала, як сили залишають її. Повітря здавалось важким, як вода. Руки втратили чутливість, а тіло — опору. Світ захитався.

І вона… просто впала вперед. Наче обм’якла. Голова впала на шию коня, а пальці зісковзнули з вуздечки.

— Леді Елізо! — перелякано вигукнув солдат, що їхав позаду.

— Вона… — ще один кинувся вперед.

Кінь, відчувши, що вершниця більше не тримає сідло, схарапудився. Спершу зробив кілька нервових кроків убік, потім різко встав дибки. Сніг під копитами розлітався в боки. Еліза ковзнула — ще мить, і вона б злетіла.

Теон обернувся миттєво — наче його щось вдарило в груди.

— Назад! — рикнув він і в ту ж мить рвонув уперед.

Його кінь мовби зрозумів, що не можна зволікати. Теон підскочив саме тоді, коли кінь Елізи знову став дибки — і цього разу вже точно збирався скинути вершницю.

Але не встиг.

Теон схопив її на льоту. Притягнув до себе, встигнувши зловити під руки і посадити поперек свого сідла. Вона була тепла — надто тепла. Її щоки палали від гарячки, але сама вона не зреагувала. Не прокинулася. Не ворухнулася.

Її кінь з шаленим іржанням кинувся геть, змітаючи все на своєму шляху — ковзаючи по снігу, розкидаючи перехожих і переляканих продавців. Крики змішались із ляскотом копит, але загін мовчки зрозумів: треба зникнути.

— Ми їдемо, — коротко кинув Теон. — За межі. Негайно.

Їхні коні вирвалися за місто, у сіру пелену снігу.

Теон тримав її в сідлі перед собою, притискаючи ближче — аби не тремтіла. Її обличчя лежало на його грудях. Її дихання було важким, але спокійним.

Його дихання — ні.

Він дивився на неї довго.

Намоклі вії, бліді губи, щоки з вогнем. І весь цей час — вона мовчала. Вона ховалась. Вона терпіла. А він… просто мовчав поруч.

Гуркіт копит стих, коли загін, проминувши останні кам’яниці на околиці міста, згорнув на вузьку засніжену дорогу, що тягнулася поміж рідкими деревами. Вітер здіймав дрібні хмари снігу, і все довкола здавалося зануреним у бляклу тишу — ніби світ тут давно перестав рухатися.