ГЛАВА 27 «Перша тріщина»

Теон сидів на краю табору, спиною до вогню, обличчям до лісу. Його руки були стиснені, пальці ковзали по вологій траві, наче шукали відповідей, яких не було.

Він знав — перейшов межу. І не шкодував. Але й не радів. Те, що побачив у її очах після поцілунку… змусило його серце затремтіти сильніше, ніж будь-який меч на полі бою.

Вона згадала щось.

Крихітний спалах у зіницях, що розширилися від раптового болю, немовби пам’ять прокинулась і вдарила її в груди. Її подих збився, а руки стиснулися — не тому, що він був близько, а тому, що її щось зламало зсередини. І це було гірше, ніж відштовхування.

Його обпекло не мовчання — а тиша, в якій не було ненависті, лише здивування, розгубленість… і страх.

Я не хотів цього, — подумав він. — Не таким чином.

Ззаду потріскувало згасле вогнище, час від часу сиплючи іскрами, та ніхто не рухався. Усіх зморив сон. Лише він залишився. Сам серед нічної тиші, яка дихала на нього вогкістю та сумнівами.

Його погляд ковзав по лінії дерев. Ще кілька годин — і розвидниться. І він знову муситиме вдягти маску. Знову бути тим, кого вона зневажає.

«Але що, як… більше не зневажає?»

Думка боліла. Бо йому було легше, коли вона його ненавиділа. Коли він міг ненавидіти у відповідь. Тепер — усе розмивалося. Чіткі межі розчинялися, і він більше не був упевнений, ким для неї став. І ким ставала вона для нього.

Позаду почулися кроки. Не різкі, не поспішні — знайомі. Один із солдатів вийшов із тіні, стиха кашлянув, ніби вибачаючись за присутність.

— Я заступаю, — сказав він просто, поглядом уникаючи Теона, наче боявся порушити щось особисте.

Теон кивнув. Підвівся повільно, наче тіло вже встигло звикнути до нерухомості. Розім’яв плечі, кинув останній погляд у темний ліс — і пішов.

Проходячи повз ряд сплячих постатей, він ледь не спіткнувся на власних думках. Зупинився біля її намету. Погляд ковзнув по тканині, що м’яко коливалась на вітрі.

Він не знав, спить вона чи ні. Чи змогла заснути після всього. Чи тепло їй. Чи вдарили її ті спогади, що прокинулись у серці. Йому хотілося вірити, що ні. Але серце тиснуло інше.

Затримався на мить. Пальці ледь помітно здригнулись, ніби хотіли відгорнути полог і впевнитись. Але він не мав права.

Повернувся і рушив до своєї палатки.

У цей момент дівчина вже спала. Хоча сон довго не приходив — думки стискали її голову мов лещата, роздираючи спокій і розпалюючи тривогу. Та врешті-решт стомленість взяла своє. Важкі повіки здалися, і свідомість потроху занурилась у темряву.

Спочатку було тепло. Спокійно. Немов її огорнула м’яка вуаль, крізь яку ледве пробивались уламки пам’яті.

Сон обгорнув її лагідно, майже ніжно.

Вона знову була там — у саду. У тому самому. Вітер колихав листя, квіти розпускались у пізньому світлі, а серце билося в грудях, мов вперше.

І тоді — поцілунок. Теплий, несподіваний, щирий. Вона відчула, як сильна рука лагідно торкнулась її щоки, тримаючи обережно, але впевнено. Її подих зупинився — від здивування чи бажання, вона не знала. Тільки була тут, у цьому дотику, у цьому відчутті.

Коли він відійшов, вона знову не змогла побачити його обличчя — як і тоді. Риси розпливалися, мов крізь сльози або туман. Але серце її впізнавало його.

Невідомий хлопець вклонився, трохи схиливши голову.

— Пробач, — прошепотів він. — Я не мав права… Я просто… не стримався.

Елізабет стояла мовчки, злегка розгублена. У ній боролися емоції — сором, тремтіння, тепло і щось зовсім незнайоме. Вона не могла вимовити жодного слова. Просто дивилась, тримаючись за себе, немов щоб не впасти.

І раптом — шурхіт. З-за кущів.

Її тіло сіпнулося.

— Ти почув? — прошепотіла вона, вперше відчуваючи справжній страх.

— Так… — відповів він, озирнувшись.

Елізабет зробила крок уперед, у бік шуму.

— Хто тут? — її голос затремтів, але прозвучав достатньо твердо.

З-за дерева вийшов хтось. І вона завмерла.

— Гаральд… — видихнула вона, коли в сутінках сну розпізнала знайому фігуру

- Що ти тут… - не встигла закінчити фразу Елізабет.

- Елізабет… Я усе бачив. Я не зможу просто мовчати про це. – говорив з опущеною головою Гаральд.

- Я понесу повну відповідальність, але Елізабет не винна. Гаральде повір мені. – говорив хлопець з розмитим обличчям. Після чого зробив поклон намагаючись загладити свою провину.

- Ти …. однозначно винен. Проте це нічого уже не змінить. Про що ти, чорт забирай, взагалі думав коли цілував мою ….! У неї заручини з Вільямом! Я завжди, завжди мав надію, що тобі хватить розуму втриматися, я знаю, що вона тобі подобається але чим думав ти?! – перейшов на крик Гаральд. Після чого підійшов ближче та схопив за комір. – Їй всього лише чотирнадцять! Нехай вона мала дурепа але ти….

Хлопець не відповів. Лише опустив очі та дозволив собі лиш стояти — нерухомо, з провиною в погляді. Не намагався виправдатись. Не намагався втекти. І коли кулак Гаральда вдарив його у плече — не сильно, але з гнівом — він навіть не відхилився.