ГЛАВА 26 «Не зупинила — і згадала»

Теон повільно обернувся до дівчини та пристально дивився на неї. У його очах відчувався сум проте за що? Чи за ким? Еліза і своїх почуттів не розуміла, що уже було говорити про його. Теон впевненими великими кроками підійшов до дівчини та схопивши її за зап’ястя повів десь глибоко в ліс. Еліза була розгубленою але цілком йому довіряла.

Він уже не одноразово захищав її та давав показати, що йому можна довіряти. Тому тепер Еліза просто дозволила своїм ногам прямувати за ним.

З часом вони відійшли від їхнього тимчасового табору і опинилися на невеликій підвищеності подібній до скелі. З неї був чарівний вигляд, зоряне небо світилося а місяць освітлював все навколо. На цій скелі росло велике дерево. Тоді Теон зняв свій плащ та постелив його на вологу і холодку траву біля дерева. Сівши на край плаща він показав жестом щоб і Еліза сіла біля нього.

Перший час вони просто дивилися на небо та мовчали. Шелестіння листя ніби нашіптувало щось. Проте дівчина так і не втрималася від розмов.

- Навіщо ти мене сюди привів? – спокійно питала вона. Її злість ніби пропала коли вона опинилася у цій атмосфері на одинці з ним.

- Я не хотів, щоб за нами дивилися та нас підслуховували. – стримано говорив Теон.

- Тому тепер будуть гірші чутки… Еліза Ревенвуд заховалася у ночі в лісі з принцом… Клас.

- Та не будуть вони нічого говорити. Я принц і вони знають, що їм за це буде. Усі промовчали б як риба, якщо б навіть побачили наш поцілунок.

- Що ти верзеш, який ще поцілунок? – роздратовано говорила Еліза.

- Який? Ось який.

Його рука м’яко, але впевнено лягла на її щоку — така тепла, що від дотику по тілу пішли дрібні хвилі, наче від раптового дощу в спеку. Усе сталося раптово — ніби світ зупинився між вдихом і видихом. Теон нахилився ближче й поцілував її.

Його губи торкнулися її з тією рішучістю, якої вона ніколи не очікувала, — і водночас у цьому поцілунку було щось майже трепетне. Його очі були заплющені, а в тиші вона чула лише одне: шалене биття власного серця. Воно лупало у грудях, як барабан на полі бою, гучно, безладно, відчутно в горлі й на кінчиках пальців.

Елізині очі залишалися широко розплющеними. Вона дивилася просто на Теонове обличчя, що здавалося тепер зовсім іншим. Освітлене сріблястим місячним світлом, воно виглядало спокійним, майже сповненим болючої ніжності. Його риси були напруженими, але не злісними — навпаки, у цій тиші, в цій миті він здався їй зовсім юним і чесним.

Він не тиснув. Не поспішав. Тільки тримав її щоку в долоні, а великі пальці ледь торкалися шкіри біля вуха. І ці доторки були ніби розжареним вугіллям.

Її не паралізував страх, не охопив гнів — навпаки. Щось м’яке й гаряче закружляло десь усередині. Вона не знала, що це було: довіра, слабкість, чи бажання. Але головне — вона його не зупинила. Просто сиділа й дозволяла цьому статися. Не тому що хотіла саме поцілунку. А тому що не змогла змусити себе відштовхнути його.

А він… він здавався впевненим, але ця впевненість була покрита тонким шаром тривоги. Його брови ледь зійшлися, а в куточках очей — навіть у заплющених — відчувалась обережність. Наче він боявся, що в наступну мить вона відштовхне його — і все зруйнується. Його подих був теплим і змішався з її. Руки залишалися на її щоках, і це було найнерозривніше, що вона коли-небудь відчувала.

І саме тоді — у цій німих кількох секундах, коли її тіло відмовилось рухатися, а серце не знало, плакати чи завмирати — щось різко промайнуло у голові.

Наче спалах.

***

— Елізабет, ти повинна послухатися батьків... Я не знаю, що вони зможуть зробити… — ніжно, але з тривогою говорив якийсь хлопець. Йому було не більше шістнадцяти. Його обличчя губилося у темряві, а навколо, між деревами саду, м’яко світилися кілька ліхтарів.

— До біса їх! — з обуренням сказала дівчина у зеленій сукні. Її очі палали. — Я не можу бути їхньою маріонеткою. Не хочу я виходити за Вільяма.

— Але ж ти казала, що... любиш його?

— Як друга. Не більше. І не зможу я прожити все життя з другом. Вони ж просто змусять. Погрожуватимуть, тиснутимуть, тільки тому, що в нього немає спадкоємців, а я — з родини, де "мусиш". Я не хочу просто сидіти в палаці і народжувати дітей.

— Ех… — хлопець зітхнув, трохи сумно посміхаючись. — Ти точно не та пташка, яку можна закрити у клітці й милуватися. Ти занадто любиш свободу.

— І я про це… Як добре, що ти мене розумієш.

Вона поглянула в небо. Очі її потемніли.

— Чому Вільям не такий? Він… останнім часом віддалився. Став чужим. Я його зовсім не впізнаю…

- Можливо на нього також тиснули… - сумно говорив хлопець та також дивився на зірки.

- Ти Т… завжди намагаєшся найти в людях щось хороше та виправдити їх. Я чула, що ви перед балом побилися але вас вчасно розняли. Що це було? Чому я про це не знала? Ви давніше ще посварилися, я тоді йшла до вас і бачила як він схопив тебе за комір. Чому ти не розповідаєш мені? – стурбовано питала дівчина.

- Я довіряю тобі, проте я боюся, що після цих слів ти точно не вийдеш за Вільяма. – Хлопець з розмитим обличчям опустив голову.