ГЛАВА 25 «Більше, ніж ти думаєш»

Еліза дивилася на небо та все, що її оточувало здавалося таким світлим, що дівчина прижмурилася.

- Теон… ти… - дівчина ніби хотіла, щось промовити та всі її думки змішалися в одну. Ніби куча паперів впали та не можливо було знайти потрібний.

- Заспокійся, Елізо. Як ти себе почуваєш? – після його слів підбігли ще деякі солдати з якими Еліза була у дружніх стосунках. Вони обступили її та говорити і питали як вона, проте зараз голова йшла обертом.

- Та все в порядку… Відстаньте, як капітан? – стурбовано перепитала дівчина

- Все добре, рана не серйозна звичайно рухатися так активно зараз не зможе. – відповів один зі солдат.  

Еліза сіла мовчки, вдивляючись у небо, яке з кожною хвилиною ставало блідішим. Повітря було дивно чистим, кожен подих ніби наповнював груди прохолодою, змішаною з забуттям.

— Їхній шлях тільки почався… — прошепотіла вона майже беззвучно, більше для себе, ніж для когось іншого.

І це була правда. Вони ще не дійшли навіть до середини — ні шляху, ні істини.

Рух почався неспішно, але впевнено. Теон наказав приготуватись до продовження походу. Капітан уже мав перев’язану рану, сидів на коні рівно, хоч і з помітним напруженням. Інші солдати розійшлися по місцях, перевірили спорядження, допомагали один одному.

Коли дійшла черга Елізи, вона спробувала встати — спершу повільно, обережно, притримуючись за землю. Ноги зрадливо похитнулися. Кров відлила від обличчя, в очах потемніло.

— Обережно, — хтось кинувся до неї, але вона підняла руку, зупиняючи жест допомоги.

Вона стояла. Ледь. Але стояла.

Коли підійшов кінь, вона спробувала піднятися в сідло — рух був незграбний, тіло не слухалося. У неї тремтіли пальці, коли вона трималася за вуздечку. На мить здалося, що не втримається. Та все ж — змогла.

Теон стежив за нею з кількох кроків. Його брови злегка насупились. Турбота виражалася не словами, а в погляді, що раз по раз ковзав до неї. Але він нічого не сказав. Лише мовчки дав знак рушати далі.

Колона знову потяглася вузькими гірськими стежками. Вершники йшли в тому ж порядку, але тепер — швидше. Кожен порух коня лунав у вухах, немов удари часу. Гори ставали вищими, стежки — звивистішими, а вітер — болючішим.

Еліза мовчала. Вона намагалася не заснути в сідлі, не зірватися вниз, не впасти у власні спогади, що крутилися десь на межі свідомості.

Теон раз по раз обертався — крадькома. І щоразу, коли бачив, як вона тримається, мовчки кивав сам собі й знову зосереджувався на дорозі. Він мав вести їх крізь ці гори. І не мав права зупинитись.

Так минали години. Аж доки небо не злилося з гірськими хребтами в холодному кольорі ночі. Дороги стали надто небезпечними — вузькі урвища й сипке каміння не дозволяли більше рухатися.

На невеликій галявині між скелями було вирішено зупинитись.

Трава тут була м’яка, але свіжа, а повітря наповнене запахом каменю, вологи та диму від багаття, яке вже розпалювали кілька солдатів. Навколо починала опускатися ніч.

Еліза спішилася повільно, відчуваючи, як тіло нарешті здається втомі. Теон знову глянув у її бік. Його обличчя залишалося твердим, але очі видавали — він все помічав.

Розпаливши велике вогнище всі сіли навкруги, щоб поїсти їжі яку взяли з собою. Елізу також погукали до багаття і вона сіла прямо між Теоном і своїми друзями.

Згодом усі уже тримали металеві тарілки та їли пшеничну кашу з невеликим куском м’яса. Також у кожного була чашка чаю. Дівчина дивилася на свою порцію помішуючи її та не мала апетиту зовсім. Проте розуміла наступний прийом їжі невідомо коли буде. Тому все ж-таки з’їла декілька ложок каші.

У цей момент Теону передали його чай і він просто простягнув його до Елізи. Мовчки без зайвих слів але у цю мить на нього поглянули усі хто там сидів. Навіть капітан був здивований і з цікавістю поглядав.

- Візьми. – сухо сказав Теон. – Ти ж любиш чай.

- А.. Так… - відповіла дівчина та взяла чашку чаю і поставила її біля себе. – Можливо ти візьмеш м’ясо тоді? – простягнувши тарілку до Теона сказала вона.

- Набирайся сил і їж сама. – промовив він дивлячись на неї.

- Та я все одно усе це не з’їм!- уже примхливо говорила Еліза. У її голосі відчувалося маленьке роздратування. Тоді знайомий який сидів поруч простягнув свою виделку.

- Я можу взяти якщо він не хоче. – усміхнено говорив хлопець та уже тягнувся до м’яса проте його зупинив суворий погляд Теона. В його очах читалися погрози та злість. Погляд Теона був настільки холодним, що, здавалося, він міг убити ним. І хлопець це зрозумів. Солдат дуже злякався та почав забирати свою вилку та нахилятися назад.

- А знаєш, я все ж таки не хочу… - намагався з усмішкою говорити він хоча атмосфера яка сформувалася була відчутна усім.

- Ну я дійсно більше не можу їсти. Можливо хтось хоче мою порцію? – запитала головно Еліза та подивилася і провела погляд по кожному з хлопців. Усі або відвертали голову, або починали їсти свою порцію. Тоді у неї з рук хтось вихватив тарілку. І коли вона обернулася то побачила як Теон тримає її порцію.