ГЛАВА 24 «Він»

Усі одразу почали озиратись, шукаючи, звідки прилетіла стріла. Еліза блискавично витягла свій лук, натягнула тятиву і завмерла в очікуванні. Вона вдивлялася в хащі, і ворог не змусив себе довго чекати.

Із-за великого каменя майнув силует — саме на мить, та цього вистачило. Еліза випустила стрілу. Вона влучила в плече нападника, щойно той спробував знову сховатися. Стріла пройшла мимо важливих органів, залишивши легке поранення. Це було недостатньо, щоб зупинити ворога. У будь-яку мить атака могла повторитись.

Раптом із навколишніх кущів, ніби зливаючись із ландшафтом, вистрибнули озброєні люди. Усі тримали луки, націлені просто в груди солдатів, переодягнених у купців. Напруга стала нестерпною. Жоден не зронив слова, лише натягнуті тятиви говорили про наміри.

Та Еліза не зводила очей з каменя на схилі. Її увагу прикув той самий нападник. Їй здавалося, що загроза звідти набагато серйозніша, ніж ті, хто оточив їх унизу. В голові стукало тільки одне питання: де Теон?

— Ви добре замаскувались, — нарешті мовив один із нападників, ступаючи ближче. — Але ми знаємо, хто серед вас. Нашу мету не сховаєш під капюшоном. Віддайте принца, і решта залишаться живими.

Слова повисли у повітрі, та Еліза, стоячи спиною до нападників, не промовила ані звуку. Її обличчя залишалося схованим під капюшоном, а пальці все ще стискали лук.

І в цю мить її погляд вихопив рух на вершині. На горі з’явився Теон. Мов тінь, він підкрався до того самого пораненого стрільця і влучним ударом меча втихомирив його. Його силует застиг, а очі холодно дивились униз, просто на ворогів.

— Це він! — вигукнув один із нападників, побачивши Теона. — Під капюшоном — самозванець!

Еліза не дала їм жодного шансу. Її рука блискавично опустилася до поясу. Рух — мов у танці. В один плавний поворот на 180 градусів вона зірвала капюшон і майже одночасно вийняла меч. Блиск леза прорізав повітря. Троє нападників, що стояли найближче, не встигли навіть підняти зброю — їхні шиї розсіклися одним єдиним, майже граційним рухом.

Кров бризнула на землю, а тиша знову стала нестерпною. Еліза стояла з оголеним мечем, спиною до решти. Її подих був рівним, а погляд — крижаним.

Еліза повільно обернулася до решти. Її обличчя залишалося спокійним, майже байдужим, хоч свіже кров'яне розбризкування все ще стікало по щоці. Вона навіть не витерла його.

Солдати Теона завмерли, втупившись у неї. Їхній погляд ковзав від меча до обличчя дівчини. І в тих очах не було ні жаху, ні каяття. Жодного натяку на сумніви чи співчуття. Лише крижана впевненість. Для неї, здавалося, перерізати шию було рівноцінно тому, щоб відрізати шматок м’яса на кухонній дошці.

Вона здавалася холоднокровною. Професійною. Небезпечною.

Навіть Теон, який спостерігав за нею згори, не впізнавав її. У його погляді змішались подив і щось інше — мовчазне захоплення її рішучістю. Сміливістю. Чистою мужністю, з якою вона приймала бій.

Еліза відчула їхній погляд, але не знітилась. Навпаки — стиснула меч міцніше, вийшла вперед і, мов кинувши виклик самій смерті, та усміхнено промовила:

— Ну що, пограємо, раз гості самі прийшли?

У відповідь на її зухвалу репліку всі луки враз повернулися на неї. Десятки стріл — натягнуті тятиви — усе було націлене лише на одну фігуру. Але Еліза не зупинилась.

Вона ступила вперед — і почала рухатися, немов танцюючи. Її тіло ковзало між загрозами, а меч в руках проминав ворогів із точністю леза бритви. Вона рухалась легко, граційно — немов це не поле бою, а сцена. З кожним обертом меч знаходив нову ціль. Кров змішувалась із пилом.

Солдати Теона стояли завмерши. Потім — хтось з них мовчки зіскочив із коня. За ним — другий, третій. Вони більше не могли просто дивитись.

Теон тим часом вже спускався схилом. У його руці був кривавий меч, а погляд не сходив з Елізи. Він ішов повільно, упевнено, коли раптом…

Еліза побачила це першою. Один із нападників, захований збоку, знову натягнув тятиву. Цього разу — приціл був направлений просто на Теона.

Світ, здавалося, зупинився. Серце Елізи закалатало гучно, в голові лишилось одне: встигнути.

Вона зірвалася з місця, майже злетіла вперед. Меч у правиці враз перелетів у ліву — швидко, мов інстинкт. І саме в мить, коли стріла зі свистом вилетіла — вона встигла. Край леза ковзнув по дереву, змінивши траєкторію. Стріла з глухим стуком впала в землю за крок від Теона.

Він зупинився. І подивився на неї.

У наступну секунду в бій втрутився командир охорони. З гучним криком він кинувся в гущу ворогів, прикриваючи спину Елізи. Їхні мечі рухались, зливаючись у єдину лінію смерті.

Проте ворог не здавався. У штовханині один із нападників завдав капітану удару в бік. Той скрикнув, але не впав. Він ще стояв. Він ще боровся.

Разом із Елізою вони добили останніх… майже всіх.

Один з нападників залишився живим. Лежав на землі з порізаною ногою й дивився на них з сумішшю жаху та ненависті.

Еліза, ще тримаючи меч у закривавленій руці, поспішила до капітана. Він сидів на колінах, схилившись до землі, однією рукою притискаючи рану на боці. Кров вже просочувалась крізь тканину, залишаючи темні плями на його одязі й змащуючи землю під ним.