ГЛАВА 23 «Забуте ім’я»

Хмари затягнули небо, огортаючи світ сірим серпанком. Вітер ніс із собою холодний запах наближення зими. Ще два тижні — і перший сніг мав би впасти на землю. Але зараз осінь ще чіплялася за останні жовті листки, що тріпотіли на гілках, мов не бажаючи зникати.

Еліза сиділа на коні, стискаючи поводи так сильно, що пальці побіліли. Її кінь нервово переступав з ноги на ногу, відчуваючи тремтіння своєї вершниці.

Теон підійшов ближче, його плащ ковзав по землі, а капюшон ховав обличчя у тіні. Але коли він зупинився біля її коня, Еліза побачила, як одна крапля дощу скотилася по його щоці, а губи викривила легка усмішка — спокійна, але ніби на межі смутку.

— Готова? — запитав він, дивлячись на неї знизу вгору.

Еліза кивнула, але не змогла вимовити ні слова. Її груди стискав холодний страх, а серце билося так гучно, що вона була певна, що він також чує цей звук.

Теон підняв руку і погладив коня по шиї. Його пальці ковзнули по короткій шерсті, і він зробив це повільно, майже лагідно. Його рука зупинилася там, де закінчувалася вуздечка, і він тихо прошепотів:

— Спокійно, хлопче.

Він знову усміхнувся, але цього разу його погляд був прикутий до Елізи. І тоді його рука випадково, чи навмисно, ковзнула по її долоні. Кінчики його пальців обережно торкнулися її руки. Вона здригнулася, а він тим часом повільно обхопив її долоню, взявши її так, ніби хотів піднести до губ і поцілувати.

Еліза відчула, як кров ринула до обличчя. Її серце на мить завмерло, а тоді гулко забилося десь у горлі. Її губи ледь розтулилися, і вона прошепотіла:

— Ти…

Але Теон нахилився ближче, так, щоб ніхто не бачив їхніх облич, і промовив:

— Я доставлю тебе додому, — його голос звучав тихо, але рішуче. — До рідних.

Він стиснув її долоню трохи сильніше, ніби хотів передати їй свою впевненість. А потім різко відпустив, ніби боявся, що хтось помітить цей момент.

Еліза мовчки дивилася на нього, намагаючись зібратись із думками. На мить її серце завмерло від гострого усвідомлення: це може бути остання обіцянка, яку він їй дав. І якщо щось піде не так… вона більше ніколи не побачить його усмішки.

Теон повернувся і пішов до командира, не обертаючись. Його плечі були напружені, а крок упевнений. Лицарі вже вирівнялися в шеренги, закутані в темні плащі, схожі на купців. Але під плащами ховалися мечі, а у сундуках — зброя, яку вони не вагаючись застосують.

Елізу поставили в середину колони, оточену з усіх боків захистом. Попереду крокував Теон, його фігура майже зливалася з натовпом.

Осінній вітер підхоплював його плащ, і на мить їй здалося, що він знову повернеться і погляне на неї. Але він не обернувся.

Дорога простягнулася вузькою стежкою, що вела до підніжжя гір. Осінній вітер пронизував наскрізь, ніби намагаючись зірвати плащі з їхніх плечей. Лицарі рухалися мовчки, їхні обличчя були зосереджені та суворі.

Еліза трималася в середині загону, під покровом плащів, що захищали її з усіх боків. Вона мовчки стискала поводи, намагаючись не думати про те, що чекає їх попереду. Але її погляд знову і знову ковзав до Теона, що крокував попереду разом із командиром.

Він їхав на коні з піднятим капюшоном, обличчя ховав у тіні. Його рухи були впевненими, навіть занадто. Здавалося, ніби він народився в цій ролі — у ролі когось іншого. Ніби йому було не вперше прикидатися тим, ким він не є. Його постать була спокійною і незворушною, як гора попереду.

Але Еліза відчувала, як з кожним кроком її серце стискалося сильніше. Вона не могла позбутися думки, що це остання їхня розмова. Що він може не повернутися.

Коли вони дісталися підніжжя гір, хмари вже щільно закрили небо. Вітер свистів у скелях, а дорога вперед здавалася нескінченною. І саме в цю мить Еліза не витримала.

Вона пришвидшила ходу коня, відчуваючи, як вітер б’є в обличчя, змушуючи очі щипати від холоду. Її кінь перейшов на біг, і за кілька секунд вона вже була поряд із Теоном. Він обернувся різко, здивовано, але не встиг нічого сказати, бо вона зупинила коня, різко смикнувши поводи.

Командир кинув швидкий погляд на Теона, а потім уповільнив ходу, відступаючи назад і даючи їм трохи простору для розмови. Лицарі продовжували їхати вперед, не звертаючи уваги на них.

Еліза різко смикнула капюшон, зриваючи його з голови. Холодний вітер підхопив її волосся, розкидаючи його по плечах. Її очі горіли рішучістю, але десь у глибині можна було побачити тонкий відтінок страху.

Теон теж зняв капюшон. Його обличчя було напружене, вуста стиснуті в тонку лінію. Він дивився прямо перед собою, наче намагаючись зосередитися на дорозі попереду.

— Що ти тут робиш? Вертайся у стрій. Твоя безпека — найважливіша зараз, — холодно сказав він, і його щелепи напружено стиснулися. Він різко пришвидшив ходу, намагаючись відірватися.

Але Еліза не відступила. Вона вдарила п’ятами коня по боках, і той рушив слідом за Теоном, зрівнявшись із ним.

— Я тепер не твоя полонена і не твій солдат, — її голос прозвучав чітко, майже виклично. — Ми почали співпрацю як рівноцінні партнери. І пора мені уже проявити цю роль. У мене є питання.