ГЛАВА 22 «Межа довіри»

Сонце повільно зникало за гірськими хребтами, залишаючи холодне світло на кам'яних стінах фортеці. У кабінеті, наповненому запахом свіжих пергаментів та гарячого чаю, Еліза сиділа за столом, схилившись над картою. Теон стояв поруч, тримаючи в руках документ із розрахунками. Його голос звучав рівно, але очі залишалися невидимою маскою.

— Якщо ми почнемо наступ до перших снігів, — мовив він, розгортаючи карту, — у нас буде шанс на перевагу. Але якщо зима настане раніше, ми ризикуємо втратити підготовлених солдатів.

— І наш точніше ваш правитель довіряє нам у цьому? — Еліза підняла голову, зустрічаючи його погляд. Вона промовляла ці слова майже механічно, але в її очах відчувалася глибока втома. — Він так просто погодився на цю операцію?

— Він довірився мені повністю, — Теон опустив пергамент і сперся на край столу. — А я довіряю тобі.

Еліза злегка примружила очі, вивчаючи його обличчя. За останні кілька тижнів вони провели разом більше часу, ніж за весь час її перебування у фортеці. Вони працювали вдень і вночі — планували, корегували стратегії, перевіряли дані розвідки. Іноді Теон забирав її у місто, щоб вона обирала собі новий одяг. Він казав, що зима буде холодною і вона має бути готовою.

Еліза зітхнула, відклавши олівець.

— І все ж… — вона підвелася і підійшла до вікна, звідки було видно тренувальний двір. Солдати відпрацьовували нові маневри, а вітер носив осіннє листя, що закручувалося у повітрі. — Зима близько. А наші солдати досі не готові до цього.

— Вони готові настільки, наскільки можуть бути готові, — Теон підійшов ближче, зупинившись за її спиною. Відстань між ними була всього кілька кроків, але Елізі здавалося, що він стоїть занадто близько. Вона відчула його дихання на своїй шиї, але не обернулася.

— Теон, — нарешті промовила вона, здавалося, більше до себе, ніж до нього. — Ми все ще вороги, правда?

Він мовчав. У його очах на мить з’явилася тінь, але він швидко відвів погляд.

— Звісно. Вороги. — Його голос звучав надто холодно для того, хто щойно провів із нею цілий місяць, майже не відходячи.

Вони обоє мовчали. За вікном завив вітер, а листя вкривало землю, готуючи її до першого снігу.

Теон залишився стояти біля вікна, коли Еліза вийшла з кабінету. Він спостерігав, як вона пройшла через двір, швидко зав’язуючи волосся у високий хвіст. На ній був темний плащ, який легенько розвівався від холодного вітру. Осіннє листя кружляло навколо її ніг, але вона йшла впевнено, не зважаючи на те, що їхні слова досі відлунювали у її свідомості.

Теон стискав у руці олівець, яким раніше писав плани операції. Він відчував, як його власні думки зливаються у хаотичний потік. Чому її очі, такі вперті й відважні, ще довго стояли перед його поглядом?

Теон підійшов ближче до вікна і побачив, як Еліза зупинилася на тренувальному полі. Декілька солдатів, помітивши її, відразу напружилися, проте вона лише кивнула їм, усміхнувшись.

— Що, хлопці? Готові знову програвати дівчині? — кинула вона жартома, скинувши плащ і залишившись у легкому одязі для тренувань.

Солдати переглянулися між собою. Один із них, високий та кремезний, підійшов до неї, посміхаючись.

— Твоя рана вже зажила? — запитав він, перехоплюючи дерев’яний меч.

— Достатньо, щоб дати тобі прочухана, — відповіла Еліза, перехоплюючи інший меч і приймаючи бойову стійку.

Вони почали рухатися, обережно вивчаючи один одного. Інші солдати зібралися навколо, спостерігаючи за поєдинком. Еліза вміло ухилялася від атак, але іноді все ж помилялася, пропускаючи удари. Вона відчувала, що рука ще не повністю відновила силу, але вперто продовжувала атакувати.

Теон знову сперся об підвіконня, уважно стежачи за кожним її рухом. Він помічав, як вона зморщувалася від болю, коли занадто різко відводила руку назад, але не зупинялася. Її очі блищали від азарту, а обличчя палало від напруги.

— Давай, Елізо! — хтось із солдатів підбадьорив її.

Вона ухилилася від чергового удару, пропустивши меч під рукою противника і вдаривши його лезом по плечу. Хлопець похитнувся, але вчасно встиг відступити, перш ніж вона завдала б фінального удару.

— А ти стала ще спритнішою, — видихнув він, обтрушуючи пил із одягу.

— І ти став більш повільним, — усміхнулася Еліза, підморгнувши.

Вона провела рукою по волоссю, що вибилося з хвоста, і підняла очі до вікна. Теон вчасно встиг відступити у тінь, але його серце стукотіло гучніше. Вона не бачила його, але він бачив її — сильну, завзяту, таку, яка не здається навіть тоді, коли все проти неї.

— Чого ти так дивишся? — пролунав поруч голос Айрена, одного з командирів. Теон різко вирівнявся, відвернувши погляд.

— Нічого, — холодно відповів він. — Повернемося до роботи.

Айрен хмикнув, але нічого не сказав. А Теон відчув, як його рука мимоволі стиснулася у кулак. Йому не подобалося, що він бачив у її очах. Не подобалося, що він думав про неї більше, ніж дозволяв собі.

- Добре, ось тут ми зайдемо, доведеться йти через гори але там є прокладений шлях у підніжжя. Звичайно шлях не легкий і нам потрібно непомітно доставити Елізу та ще когось у палац але ми так і не обрали хто ж це буде. Ви ще у всіх сумніваєтеся? – Теон лише бездумно дивився на карту ніби не чуючи нічого. – Ви мене чуєте? – перепитав Айрен.