ГЛАВА 21 «Те, чого не казали»

Тиждень командування Елізи підійшов до кінця. За цей час армія стала більш витривалішою та загартованішою, звичайно їм ще було куди рости, але те якими вона зустріла їх на початку і такими якими віддавала назад Теонові не могли залишити її просто байдужою. Дівчина ніби помітила не тільки фізичне але й емоційне зростання цих колись чужих людей.

Звичайно були і свої недоліки. Наприклад солдати не до кінця зрозуміли що таке поважати командира. Вони звичайно дуже помужніли і стали слухатися наказів та перестали розпускати плітки проте якась нотка недовіри була в їхніх очах.

Також нарешті найшли солдата який пропав у лісі та напав на Елізу. Його тримали у спеціальній тюрмі про яку Елізі не розповіли бо так наказав Теон. Вона часто помічала, що кулаки у нього були у крові коли він повертався у ночі до своєї кімнати.

Дівчина почала звикати до холоду півночі і до гір які бачила. Та уже рідше згадувала те, що вона у полоні. Щось тут нагадувало їй про минуле і це щось давало їй відчуття дому.

Тиждень за тижнем пройшов, і армія під командуванням Теона змінилася. Він став більш вимогливим, суворішим, майже безжальним. Його накази звучали коротко і холодно, а його погляд був відстороненим. Солдати помічали цю зміну і слухняно виконували його команди, проте напруга у повітрі відчувалася як ніколи раніше.

Еліза, яка тепер знову була лише підлеглою, продовжувала тренування разом із іншими. Її рана поступово заживала, але іноді відгукувалася гострим болем, коли вона виконувала особливо важкі вправи. Проте вона не дозволяла собі зупинятися. Її обличчя було зосередженим, а рухи точними і чіткими. Вона слухала накази Теона і мовчки виконувала їх, ніби той тиждень командування був лише примарою, яка тепер зникла.

Теон майже не розмовляв з нею. Коли вона проходила повз нього, він ніби не помічав її. Його очі, завжди пильні й уважні, тепер здавалися холодними і відстороненими. Іноді вона помічала його пізно вночі — він повертався до своїх покоїв із закривавленими руками. Його кулаки були стискані до білизни, але обличчя залишалося незворушним.

Еліза частіше почала проводити вечори біля багаття разом із солдатами. Вони не одразу прийняли її, проте з часом вона зуміла завоювати їхню довіру. Кілька хлопців, з якими вона найчастіше розмовляла, почали приносити їй свою порцію гарячого чаю, а вона, у відповідь, віддавала їм половину своєї вечері. Їхні розмови були легкими і невимушеними, вони жартували, сміялися, обговорювали важкі тренування. Але навіть попри ці маленькі моменти тепла, Еліза відчувала, що справжня прірва між нею та солдатами ще не зникла. В їхніх поглядах все ще з’являлася тінь недовіри. Іноді вона ловила уривки розмов, у яких її ім'я згадували зі стриманим сумнівом чи навіть іронією.

— Думаєш, вона справді стала однією з нас? — якось почула вона голос одного з чоловіків.

— Хто знає. Але чай за шматок хліба — непогана угода, — глузливо відповів інший.

Еліза зробила вигляд, що не чує. Проте ці слова врізалися в пам’ять, нагадуючи, що вона для них — ще не зовсім своя.

Одного вечора, коли вони сиділи біля вогнища, один із солдатів кинув жарт:

— А пам'ятаєш, як ти керувала нами? — Він усміхнувся, віддаючи їй свій кухоль із чаєм. — Чесно кажучи, не думав, що ти витримаєш.

Еліза взяла кухоль і, на мить замислившись, відповіла:

— Не думала, що витримаю і я. — Вона злегка всміхнулася, проте всередині її стиснуло. Вона відчувала, як щось важливе вислизнуло з її рук, але що саме — не могла зрозуміти.

Зненацька вона підняла голову і побачила Теона. Він стояв неподалік, спостерігаючи за ними. Його обличчя було у напівтемряві, але вона помітила втому у його очах. Вони зустрілися поглядами — холодний, відсторонений погляд Теона проти її втомленого, але сповненого болю. Він нічого не сказав і мовчки пішов далі.

Еліза проводила його поглядом, і в її душі щось защеміло. Чому він не розмовляє з нею? Чому його кулаки в крові? І що він приховує, залишаючись таким чужим і невідомим?

Після цих думок які пролунали у її голові вона не змогла втримати себе. Еліза зірвалася з місця та сказала її не чекати і просто прямувала прямо за Теоном у фортецю.

Дівчина бігла так швидко як могла і наздогнала його на сходах між першим і другим поверхом.

- Теон! – крикнула вона але не надто голосно. Хлопець повільно зупинився та обернувся.

- Чого тобі? – без жодних емоцій запитав він.

- Я.. Не знаю, проте ти щось від мене приховуєш. – стурбовано і ніяковіло говорила Еліза. Вона всім своїм серцем відчувала, що щось йде не так.

- Ходи у наш кабінет, усе розповім там. – хлопець спокійно попрямував на другий поверх а дівчина за ним. Так вони потрапили у якийсь кабінет де був один великий стіл, багато книг і карти. Усе виглядало як зал для нарад командирів. Теон помітив здивування дівчини та запросив сісти за одне із крісел а сам стіл на стіл так щоб дивитися на Елізу.

- Бачу твоє здивування. Це для нарад головнокомандуючих, та командирів ну і високопоставлених людей.

- Принц тут буває? Правда? – з захопленням питала Еліза роздивляючись кабінет.

- Так, а для чого тобі це? – перепитав із невеликим здивуванням Теон

- Просто одні діти мені розповідали, що у них була можливість тут побувати, але вони її обміняли на ігри. От і хочеться подивитися, що вони пропустили.