ГЛАВА 20 «Занадто точно»

Сонце ще не встигло зійти над табором, але коридори вже ожили шепотом та перешіптуваннями. Слуги та охоронці ходили обережно, кидаючи швидкі погляди на двері кімнати, де напередодні лікували Елізу. Їхні обличчя були настороженими, а розмови — приглушеними.

— Кажуть, вона навіть не зойкнула, коли їй зашивали руку, — прошепотіла одна з служниць, несучи відро з водою.

— Це не дівчина, це якась машина, — відповів один солдат, витираючи руки рушником. — Я бачив її після всього цього. Бліда, як смерть, але стоїть. Як ніби їй це не вперше.

— А він? — третій голос, молодший, але схвильований. — Теон. Він сидів біля неї всю ніч. Я проходив повз і чув, як він щось шепотів. Ніколи його таким не бачив.

— Тихо, — різко обірвала їх медсестра, виходячи з кімнати з порожньою мискою. — Якщо вам так цікаво, то краще займіться своїми справами. — Вона різко зачинила двері, залишивши позаду приголомшені обличчя.

Медсестра зупинилася, зітхнула, і витерла піт з чола. Вчорашня ніч виснажила її не менше, ніж саму Елізу. Вона обвела поглядом коридор і побачила, як до неї наближається Теон. Його погляд був зосередженим, а рухи напруженими.

— Як вона? — його голос звучав трохи хрипко.

— Спить. Вона виснажена, але рана оброблена. Якщо дотримуватиметься моїх вказівок, то одужає. Але якщо буде впиратися...

Теон стиснув щелепу, його погляд потемнів.

— Я сам простежу за цим.

— Вона сильна, — медсестра нахилила голову. — Мабуть, надто сильна для когось її віку. Занадто звикла до болю.

Теон нічого не відповів, лише кивнув і швидко рушив далі.

Вже за кілька хвилин він стояв у головній залі, де солдати повільно збиралися на ранкову перекличку. Хтось ще розминав плечі, хтось потирав очі після сну. Теон пройшовся вздовж шеренги, його погляд був важким і невблаганним.

— Де ваш командир? — його голос був гучним, але холодним.

— Тут я, — пролунало позаду.

Еліза стояла у дверях. Вона була ще блідішою, ніж вночі, але в очах палав той самий незламний вогонь. Її поранена рука була щільно перев’язана, але вона тримала її так, ніби не відчувала болю. Теон побачив, як її пальці мимоволі сіпаються, але вона зібралася і крокувала вперед, не звертаючи уваги на погляди інших.

— Що ти тут робиш? — Теон зупинився перед нею, дивлячись прямо у вічі.

— Я прийшла, щоб продовжити те, що почала, — відповіла вона, тримаючи голову високо. — У нас ще багато справ.

— Ти маєш відпочивати. Зараз ти більше шкодиш собі, ніж допомагаєш, — його голос трохи знизився, але залишався різким.

Еліза зітхнула і підійшла ближче. Її очі дивилися на нього з таким же завзяттям, як і завжди.

— Який командир — таке і військо, Теоне. Якщо я буду відпочивати в стороні, поки всі працюють, це не принесе нічого доброго. І якщо ти справді хочеш, щоб я стала командиром, то припини захищати мене від самої себе.

Теон зустрів її погляд. На мить у його очах промайнуло щось, чого він не зміг приховати. Занепокоєння? Біль? Чи, можливо, страх. Але вже в наступну мить він знову зібрався.

— Гаразд. Але якщо ти впадеш посеред занять, не звинувачуй мене.

Еліза лише всміхнулася — слабко, але впевнено. І, не чекаючи відповіді, рушила до своїх людей. Теон дивився їй услід, і всередині нього знову завирувало те дивне, важке відчуття, яке він ще не міг до кінця зрозуміти чи прийняти або згадати.

Ранкове сонце вже піднялося над табором, освітлюючи обличчя солдатів, що вишикувалися на розминку. Еліза стояла перед ними, впевнено випрямивши спину. Її обличчя було блідим, але очі палали завзяттям. Вона перевела погляд по рядам, де стояли хлопці та чоловіки, вже морально готові до того, що зараз буде.

— Ви вже знаєте вправи, — її голос був чітким, але трохи хрипким. — Починайте.

Солдати миттєво розпочали серію добре знайомих вправ. Віджимання, присідання, стрибки — вони вже звикли до цієї рутини. Їхні рухи були злагодженими та синхронними, а на обличчях не було розгубленості чи здивування.

Еліза теж почала розминку. Але її рухи були значно повільнішими. Замість різких випадів — легкі розтягування. Замість віджимань — м’які нахили. Вона зціпила зуби, коли різкий біль прострелив руку, але не подала виду. Вона не могла дозволити собі показати слабкість.

Теон стояв осторонь, схрестивши руки на грудях і мовчки спостерігав за нею. Його очі не відривалися від кожного її руху. Він бачив, як її губи стискалися від болю, як плечі час від часу здригалися від напруги. Він бачив, як на лобі виступили краплини поту, і як рука, перев’язана білими бинтами, раз по раз здригалася.

Але він мовчав. Він обіцяв собі не втручатися. Не сьогодні.

О дев’ятій ранку Еліза різко підняла руку, подаючи знак зупинитися. Всі солдати миттєво припинили вправи і, важко дихаючи, зібралися перед нею.

— На сніданок, — коротко кинула вона.

Хлопці відразу кинулися до їдальні, не приховуючи полегшення. Деякі ще оглядалися на неї з побоюванням, але швидко зникли за рогом.

Як тільки останній солдат зник з поля зору, Еліза опустилася на коліна, а потім повільно сіла прямо на холодну землю. Вона прикрила очі, відчуваючи, як серце шалено б’ється в грудях. Її рука нила, а кожен вдих здавався важким, мов камінь.