ГЛАВА 18 «Сьогодні друг — завтра ворог»

Еліза стояла перед солдатами у прямій стійці і голосного говорила дивлячись кожному в очі. Вони усі забувають своє місце і чемні тільки тоді коли є погроза і якщо це дійсно так то дівчина вирішила на повну використати погрози які вона чула ще до братів.

- Розбийтеся на пари по двоє людей, кожен має стати із своїм другом, братом, або просто дорогою йому людиною! – після цих слів усі розбилися та вишикувалися по двоє. Еліза обійшла всіх та намагалася зазернути в очі побачити чи дійсно біля них близька йому людина. За пару днів вона уже помітила, хто біля кого сидить та хто з ким спілкується. Тому сама переставила декілька солдат бачачи, що ці намагаються обійти це правило. Після чого знов вийшла в перед.

— Чудово, — Еліза стала перед ними, склавши руки за спиною. — Тепер дістаньте зброю.

Хтось здригнувся, хтось із нерозумінням поглянув на неї, але жоден не наважився поставити запитання. Метал заскрипів, коли мечі виходили з піхов.

— Тепер, — її голос звучав так, ніби вона була набагато старшою і досвідченішою, ніж ці двадцять років. — Погляньте на людину перед собою. Друг. Брат. Дорога серцю людина. Ви не раз сиділи разом біля вогню, сміялися, ділили хліб і вино. Ви знаєте його історії, ви знаєте його біль. А тепер подумайте: чи зможете ви підняти меч на нього, якщо накажуть?

Хтось відвів погляд. Інші стояли, мовчки стискаючи руків’я мечів. Еліза обійшла ряди, упиваючись кожним напруженим обличчям.

— Декілька днів тому я чула, як ви жартували про вірність. Про те, як легко можна зрадити тих, хто стоїть поряд. Ви думаєте, що ворог завжди буде чужинцем, тим, кого легко зненавидіти. Але я скажу вам правду. — Вона підвищила голос. — Іноді ворог — це той, хто знає вас краще за всіх. Той, хто знає, куди вдарити так, щоб ви більше не піднялися.

У неї пересохло в горлі, але вона не дозволила собі зробити паузу. Її слова вколювали як голки, обпалювали як вогонь.

— Уявіть, що він — ваш ворог. Що він хоче забрати те, що ви кохаєте. Вашу родину, вашу честь, ваше життя. Ви зможете підняти на нього меч? — Вона обійшла ряди, ковзаючи поглядом по обличчях. — Ні? Значить, ви вже програли.

Перший солдат зсунувся з місця, намагаючись опустити меч. Еліза підняла руку.

— Стій! — крикнула вона, і її голос віддався луною. — Ви стоїте тут не для того, щоб здаватися. Ви тут, щоб навчитися виживати. Іноді доведеться боротися з тими, хто вам дорогий. І якщо ви не готові, якщо вагаєтеся... то ви вже мертві.

Вона крокувала повільно, важко, її погляд був холодним і відстороненим. І тут хтось за її спиною голосно крикнув.

- А якщо б тут були ваші рідні, ваша сім’я, ваша мати. Чи змогли б ви піднести на неї меч чи очікували б поки її вб’є хтось інший? – хтось дьоргнув хлопця та тихим голосом промовив

- Зупинися, мовчи.

- Я не збираюся мовчати! Вона б перша втекла! – продовжував кричати хлопець. Еліза спокійно обернулася та попрямувала до хлопця міцно тримаючи меч в руці. Коли вона зупинилася то обернулася прямо в очі воїнові.

- Я б була перша хто вбив би свою матір, якщо так накаже командир. Я неодноразово боролася і ранила своїх братів а вони мене. Я знаю, що таке втрачати близьких через війну і я віддам своє серце і своє життя якщо це зможе припинити хоча б одну війну або битву, те що ти боягуз тільки доводить мені думку, що ви пройшли перший етап підготовки і потрапили сюди по випадковості. Якщо ти справді готовий відати життя за свого короля будь готовий вбити навіть себе! – після цих слів Еліза замахнулася та зупинила свій меч прямо біля шиї хлопця. Усі ахнули та здивовано дивилися на неї.

- Ти будеш йти першим на лінії фронту, це я тобі можу пообіцяти а до того часу живи. – суворо відповіла вона.

Хлопець ковтнув слину, відчуваючи холодний метал ледь не торкаючись його шиї. Його очі розширилися від страху, а руки почали тремтіти. Але Еліза не зрушила з місця. Вона тримала меч так, ніби він був продовженням її власної волі.

— Ви всі чули? — її голос розлітався над строєм, як грім. — Всі ви! Це ваші друзі. Ваші товариші. Ваші брати. А тепер дивіться, як вони стають вашими ворогами.

Вона відвела меч і зробила крок назад. Її очі ковзнули по строю, який тепер здався розбитим, як після битви. Хтось стиснув кулаки, хтось похнюпився.

— Бийтеся! — крикнула вона, і її голос відлунював між кам'яними стінами. — Бийтеся так, ніби завтра у вас не буде жодного шансу підняти меч.

Солдати нерішуче поглянули один на одного. Вони повільно піднімали зброю, але кожен рух був повільним і невпевненим. Удар. Ледь чутний. Ще один. Двоє хлопців просто стояли і мовчки дивилися одне на одного.

— Я не можу, — пробурмотів один з них, опустивши меч. — Це мій брат.

Еліза підійшла до нього. Її погляд був крижаним, а голос — холоднішим за вітер.

— А коли ворог стоятиме перед тобою з мечем, і цей ворог буде схожим на твого брата? Ти теж опустиш меч?

Хлопець затремтів, але не відповів. Еліза підійшла ближче, схопила його за комір і змусила подивитися їй в очі.

— Вони не завжди будуть ворогами, — прошепотіла вона, але так, щоб почули всі. — Інколи це будуть ті, хто вам дорогий. Інколи — ті, кого ви любите. І якщо ви не готові боротися, тоді йдіть геть.