ГЛАВА 17 «Ціна порятунку»

Еліза повільно розплющила очі. Тьмяне світло проникало крізь високі кам'яні стіни. Повітря було прохолодним, а запах трав та ліків змішувався з гіркуватим ароматом попелу. Вона лежала на вузькому ліжку, вкритому тонкою ковдрою, а її голова боліла, ніби її били об землю.

Вона хотіла підняти руку, але щось заважало. Чи хтось. Еліза перевела погляд і побачила, що її долоню обхопили сильні пальці. Теон сидів поруч, схилившись над краєм ліжка. Його голова була опущена, а обличчя здавалось виснаженим навіть уві сні. Рука, що тримала її, була теплою, міцною, злегка подряпаною.

Еліза зітхнула, і цей звук, ледь чутний, пролунав надто голосно в тиші кімнати. Теон злегка смикнувся, але не прокинувся. Його пальці ледь помітно стиснули її руку, ніби навіть уві сні він не хотів її відпустити.

Еліза закусила губу. Вона хотіла щось сказати, але горло пересохло. Відчуття слабкості накочувалося хвилями, але поруч було щось, що не давало їй знову втратити свідомість. Теон. Його присутність, його дотик, його непохитна рука.

Її погляд ковзнув по його обличчю. У таку мить він здавався зовсім іншим. Спокійним. Втомленим. Майже… вразливим.

Еліза заплющила очі, відчуваючи, як її пальці мимоволі слабко обійняли його руку у відповідь.

І в цю мить Теон знову злегка посмикнувся, його брови зрушилися, а повіки затремтіли. Здавалося, він був на межі між сном та реальністю, тримаючись за щось важливе, що йому було вкрай необхідно не втратити.

Теон різко вдихнув, повіки здригнулися, і його очі відкрилися. Кілька секунд він кліпав, немов не розуміючи, де знаходиться. Його погляд упав на їхні руки — він досі тримав її долоню у своїй.

Еліза вже не спала. Вона мовчки дивилася на нього, а в її очах мерехтіло щось невловиме — суміш здивування, розгубленості та… чогось ще.

Теон завмер, усвідомивши, що вона помітила його дотик. В його грудях піднялася хвиля паніки. Здавалося, він втратив контроль над ситуацією. Він швидко відпустив її руку, відкинувся назад на стільці, ніби обпікся.

— Вибач, — прохрипів він, нервово стискаючи пальці у кулак. Його щелепа напружилася, а погляд ледь помітно ковзнув убік, ніби він не хотів зустрічатися з нею очима.

Еліза злегка підвелася на ліжку, спершись на лікоть. Її обличчя було все ще блідим, але очі блищали якимось дивним, проникливим світлом. Вона дивилася на Теона, але нічого не казала.

А він сидів мовчки, відвернувшись, стискаючи щелепи так сильно, що на скронях проступили тонкі жилки. Лише тепер він усвідомив, наскільки близько був до неї. І наскільки сильно це його збентежило.

- Ти проконтролював хто отримав усі 20 балів? – питала Еліза.

- Тебе навіть у такій ситуації хвилює хто скільки балів отримав? Про себе думати ти не хочеш? – знервовано питав Теон.

- Це всього лише царапина, мені потрібно перевірити список чи ти усе записав та всіх порахував. – Дівчина почала вставати відкинувши ковдру проте Теон схопив її за кисть і не дав встати.

- Не переживай не так багато людей отримали 20 балів і дякую тобі. – Хлопець опустив голову ніби смуючи за чимось.

- За що ти дякуєш?

- За врятоване життя. Ти не мала цього робити адже я тебе викрав але ти все ж таки це зробила….

- Мене вчили, що будь яка людина заслуговує на життя. І це ти перший врятував мене, я лише зробила те саме. Тому забудь про це, ми врятували один одного. – після цих слів дівчина встала з ліжка та хотіла кудись йти.

- Стій, твій одяг тут, я вийду а ти переодягнися і йди на сніданок. – після цих слів Теон просто спокійно вийшов та зачинив за собою двері.

Еліза відчинила двері, крокуючи коридором госпіталю. Рукав куртки військової форма трохи натирав поранену руку, але вона старалася не звертати на це увагу. Високий хвіст плавно колихався у такт її крокам, а на волосі виднілася знайома темна резинка — та сама, яку подарував їй Теон.

Вона увійшла до їдальні, і всі розмови одразу стихли. На неї дивилися мовчки, хтось з цікавістю, хтось із настороженістю. Вона пройшла вздовж столів, тримаючи піднос з кашею та шматком черствого хліба. Її кроки відлунювали по приміщенню, і здавалося, кожен звук був гучнішим за попередній.

— Чув? — пролунав тихий голос десь поруч. — Теон сам її виніс. Весь у крові, без сорочки.

— Ніби вона для нього — не полонянка, а… — хтось тихо хихикнув.

Еліза зупинилася, її пальці міцно стиснули металеву тарілку. Вона не рухалася, лише слухала.

— Ага. Вони там в лісі що, милувалися одне одним? Кажуть, він мало не роздер того солдата через неї. Хіба це не підозріло?

— Та вони давно в зговорі. Це ж очевидно! Чому б інакше він її рятував? Він викрав її не для короля, а для себе. Принцеса йому явно до смаку…

— Гадаєш, він не міг знайти кращу? — глузливо запитав ще один. — Полонянка з ворожої країни — найкращий варіант для закоханого дурня.

Еліза більше не витримала. Вона різко розвернулася, а її обличчя стало червоним від люті.

— Замовкни! — рикнула вона і з усієї сили жбурнула металеву тарілку просто в голову того, хто останній говорив.