ГЛАВА 15 «Гра на виживання»

Ніч уже огорнула табір густим, майже непроникним покривалом. Свіже повітря ледь ворушило залишки диму від багаття, а дерева, наче змовившись, зловісно шепотіли між собою. Еліза сиділа на дерев'яних сходах, схилившись над аркушем паперу. В її руках — олівець, який повільно ковзав по поверхні, виводячи імена тих, хто не встиг забрати свій рюкзак.

Кожен запис здавався їй важчим за попередній. Вона майже чула відлуння їхніх кроків, панічні зітхання та хрускіт гілок під ногами. Кожен з них зараз десь у темряві — або сховався, або вже втрачав надію.

Сходи злегка скрипнули під чимось важким. Теон опустився поруч, схрестивши руки на колінах. Він не сказав жодного слова, але його присутність відчувалася так, наче він уже задав своє запитання.

— Чому ти не йдеш у ліс їх шукати? — його голос був низький, майже шепіт.

Еліза не підняла погляду. Вона закінчила останній запис і лише тоді відклала олівець.

— Вони не знають, коли я прийду, — відповіла вона рівним голосом. — І це лякає більше, ніж сама поява. Нехай трохи побудуть на межі страху. Дам їм час на боротьбу, на схованку і… на очікування.

Теон гмикнув і схилив голову трохи набік. Його губи розтяглися у короткій, майже невидимій усмішці.

— Жорстока, — тихо вимовив він, але в його очах не було осуду. Навпаки — майже захоплення.

- Я б назвала це просто грою. Безобідною але повчальною. – сказала дівчина дивлячись у ліс, її погляд ніби показував її думки зараз далеко не тут.

- Чому ти так говориш? – з цікавістю запитав Теон.

- Я грала у таку гру не один раз. І в моїх правилах була не лише одна ніч, інколи не було рюкзака а інколи головно місією було залишитися живою. Те, що я дала для них це просто розминка і настільки несуттєва, що мої брати посміялися б з мене. Ех.. хороші були часи дома. – дівчина говорила про це з теплотою і спокоєм але в очах Теона бачилося здивування та занепокоєння

- Якщо це хороші часи, тоді що б ти назвала поганими?

- Час коли мене викрали і я готую чужу армію до бою, розкриваю секрети свого королівства та коли я стала причиною смерті свого короля. Ось, що таке погані часи. – Еліза подивилася на Теона з дивовижним спокоєм та хлопець був стривоженим.

- Правду говорять, тримай друзів близько а ворогів ще ближче, я про тебе нічого не знав з того, що ти говориш і через це назвати мене хорошим ворогом важко. Проте я зміг зберегти життя своєму народу і відкласти напад на нас завдяки тобі. Я заставив тебе зрадити своє королівство і навіть свою сім’ю. – після цього дівчина стиснула олівець у своїх руках і швидко направила його в око Теона, він ледь встиг схопити її за руку і перед його оком застиг графіт. Дівчина була дуже розлючена тепер і не могла зберігати спокій.

- Ніколи не вплутуй мою сім’ю, бо наступного разу не буду така повільна і не дам себе схопити. І начхати я хотіла на наш договір, метою всього мого подальшого життя буде твоє вбивство, запам’ятай собі цей момент назавжди.

Еліза важко дихала, її рука все ще тремтіла, стискаючи олівець, що зупинився за кілька сантиметрів від ока Теона. Його пальці обхоплювали її зап'ястя, але його погляд залишався незворушним. І навіть більше — на його губах заграла усмішка, легка, майже поблажлива.

— А ти попробуй, — промовив він низьким, рівним голосом.

Еліза різко відсмикнула руку, олівець випав з її пальців, вдарившись об сходинку й залишивши темний слід. Вона не відповіла, лише глибоко вдихнула, намагаючись стримати серцебиття.

Теон встав першим. Він подивився на неї зверху вниз, протягнув руку, але дівчина навіть не глянула на неї. Вона повільно піднялася сама, зберігаючи пряму спину та гордий вираз обличчя. В їхньому мовчанні відчувалася ще сильніша напруга, ніж у словах.

— Поклич коней, — коротко кинула вона, відвернувшись від нього.

Теон розвернувся і рушив до стайні. Вона залишилася стояти на місці, вдивляючись у темряву лісу, де сховалися солдати. Її дихання поступово вирівнювалося, але всередині ще пульсувало відчуття незавершеної розмови.

За кілька хвилин Теон повернувся, ведучи двох коней. Його погляд ковзнув по Елізі, що вже знову тримала той самий олівець, крутячи його в пальцях.

— Готова? — його голос був неймовірно спокійний, але в очах блищав небезпечний вогник.

Еліза повільно підняла голову і, не відриваючи від нього погляду, стиснула олівець так, що суглоби побіліли.

— Більше ніж будь-коли.

Вони сіли на коней та помчали з ліхтарями у ліс. Еліза через те, що була у сукні сиділа на коні боком і навіть у такий момент не забувала про манери. Стукіт який йшов від коней простягався тишиною ліса. Еліза почала повільно йти та загасила свій ліхтар, Теон уже хотів щось сказати проте Еліза притулила вказівний палець до своїх губ в знак того, щоб мовчав. Вона зупинилася біля кущів по ліву сторону від неї та сказала.

- Нікола, уже пізно ховатися виходи і йди до бази. – після цього з кущів піднявся солдат з рюкзаком та засмучено попрямував по стежинці.

- Як тобі це вдалося? – запитав Теон

- Ти взагалі мене слухав? Я грала у цю гру безліч разів. Я буду тобі показувати напрямок де сховані солдати а твоя мета підходити непомітно і казати, що їх знайдено. – у цей момент хлопець відчув який командирський дух живе у дівчині. Наскільки армія та командування це просто маленька частинка її життя. І скільки би він не вчився йому буде важко досягнути того, що тече разом із кров’ю у цій дівчині.