ГЛАВА 14 «Обіцянка в дощі»

Хмари на небі згущалися, насуваючись важкими, сірими масивами, що обіцяли пролитися зливою. Перші краплі дощу впали на землю, розбиваючись на холодні бризки. Еліза підвелася, але світ навколо здався їй розмитим. Вона зробила кілька кроків до входу, але спіткнулася і впала на коліна. Сльози почали змішуватися з дощем. Вона вдарила кулаками по землі, а тоді підняла голову до неба, дозволяючи дощу змивати її біль.

Теон сидів під яблунею, відчуваючи, як дощ проникає крізь одяг, але не рухався. Він вдивлявся у сіру далечінь, намагаючись втримати себе осторонь, не піддатися імпульсу. «Це не твоя проблема», — повторював він подумки, стискаючи щелепи. Проте коли його погляд упав на Елізу, що впала на коліна, щось у ньому зламалося.

Він відчув, як у грудях завібрувало глухе відчуття провини, що перетікало у гіркий клубок у горлі. Вона здавалася такою малою, такою вразливою, як у той день, коли він уперше побачив її у зруйнованому Альбретійському палаці.

Теон підвівся, відчуваючи, як дощ змиває його обличчя. Підійшов до Елізи, що стояла на колінах, і спочатку просто дивився. Її плечі здригалися від ридань, і він відчув, як його власні груди стискає невидимий ланцюг. Він не хотів цього робити. Він не мав цього робити.

Але не зміг. Він повільно опустився на коліно поруч з нею і, не кажучи ні слова, обійняв її.

— Це ти винен! Через тебе це все! — кричала дівчина і вдарила його в груди. Її кулаки були слабкими, але кожен удар відгукувався болем десь у глибині його серця.

— Ліпше ти би вбив мене, тоді б мене не шукали! Для чого я тобі тут?! — вона продовжувала бити його, а він лише мовчки терпів. Вода стікала по її обличчю, зливаючи її сльози з дощем.

Вона знесилено схилила голову й уткнулася в його груди. Теон стиснув її плечі, легенько погладжуючи по мокрому волоссю.

— Елізо, зараз уже нічого не змінити, — сказав він тихо, його голос був майже загубленим у шумі дощу. — Це вже сталося. Не плач. Зараз не час для сліз. Якщо хочеш зробити щось корисне, допоможи в боротьбі проти нашого спільного ворога. Помстися за Альбретію.

Еліза повільно підняла голову. Її обличчя було розмитим від дощу, але очі горіли злістю.

— Пообіцяй мені, що жоден з твоїх воїнів не піде на моє королівство. І я допоможу тобі. Я зроблю їх на рівні зі своєю армією.

Теон вдивлявся в її очі, шукаючи хоча б крихту довіри.

— Обіцяю, — спокійно відповів він і простягнув руку. Вона, трохи вагаючись, потиснула її.

Теон допоміг Елізі підвестися. Вони обоє були наскрізь мокрі, але ні один з них не зважав на це. Вона витерла мокре обличчя тремтячими пальцями, намагаючись зібратися з думками. Він провів її до входу, але перед тим, як вони зникли у коридорі, його погляд ковзнув у бік конюшні.

Двоє солдатів, які працювали з кіньми, зупинилися і перешіптувалися, ховаючись за стовпом.

— Ти бачив? Він її обіймав, — прошепотів один.

— Наш принц занадто змінився, — хмикнув інший, витираючи руки об штани. — І занадто добрий до цієї дівчини.

— Може, вона не проста полонянка ? — припустив перший. — Бо інакше чому її привезли у найсуворіший табір Півночі? Вона точно не остання людина у своєму королівстві, якщо її так охороняють.

Солдати переглянулися, але швидко розійшлися, помітивши, що Теон кинув на них різкий погляд.

— Тобі треба відпочити, — промовив він, ведучи її до кімнати. — Сьогодні не тренуватимешся. Висохни і відпочинь.

— Ні. Я буду готова після обіду, — вперто заперечила Еліза, її очі блищали, але тепер не від сліз, а від нової рішучості.

Теон зітхнув, провів рукою по мокрому волоссю.

— Зачекай тут, — сказав він і швидко рушив вниз, до своїх покоїв на другому поверсі.

Кілька хвилин потому він повернувся, несучи щось у руках. Це було довге плаття з довгими рукавами темно-зеленого кольору та пара зручних туфель. Він простягнув їх Елізі.

— Що це? — вона здивовано дивилася на нього.

— Ти говорила з рудоволосою служницею вчора вранці, — відповів Теон, опускаючи очі. — І казала, що сумуєш за своїми нарядами з Півдня. Я... я був у місті сьогодні вранці і... побачив це. Думав, що тобі буде тепліше.

Еліза взяла плаття, притискаючи його до грудей, але очей з Теона не зводила.

— Чому ти це робиш? Чому ти взагалі піклуєшся про мене?

Теон на мить замовк, стискаючи щелепи. Потім відвернувся, дивлячись у бік вікна, за яким дощ не вщухав.

— Я дуже добре знаю твого батька, — тихо промовив він, опускаючи погляд. — І я не готовий стикнутися з його злістю, якщо з тобою щось трапиться.

Після цього Еліза мовчки зачинила двері своєї кімнати й обережно розгорнула сукню. Тканина була м'якою, щільною, темно-зеленого кольору — відтінок, що нагадував їй густий ліс у дощову пору. Вона провела пальцями по довгих рукавах, відчуваючи легкий візерунок, що нагадував переплетення гілок. Туфлі були прості, але зручні, з темної шкіри.

Вона повільно вдягнула сукню, відчуваючи, як тканина облягає її тіло, даруючи тепло та несподіваний затишок. У дзеркалі вона побачила відображення — бліде обличчя, обрамлене вогкими пасмами волосся, і очі, що все ще блищали від пережитих сліз. Проте ця сукня надавала їй іншого вигляду — більш цілісного, навіть сильного. Вона зітхнула, поправляючи рукави й проводячи руками по боках, ніби намагаючись звикнути до нового образу.