ГЛАВА 13 «Резинка для командира»

Теон спокійно вийшов зі свого кабінету та направлявся до їдальні. Сьогодні коридори на диво були пусті та тихі але хлопець не одразу це помітив. Зазвичай він йшов і зі всіма вітався і лише коли дійшов до дверей зрозумів, що нікому не сказав Добрий ранок. Зайшовши у їдальню він відчув приємний аромат вівсянки. Він дуже любив вівсянку з фруктами і часто вона тут бувала. Звичайно вибір фруктів бажав кращого але все-таки це був військовий підготовчий табір.

Теон оглянув приміщення і жодної душі там не було. Він спокійно підійшов до віконця та побачив дівчину яка просто стояла. Тоді він запитав її.

- А де всі? Невже ще досі не прокинулися? – спокійно питав Теон.

- Ні пане, сьогодні вони тренуються у нашої Елізи. Вона повідомила, що вони можуть затриматися, і просила зберегти їжу максимально довго. Ось подивіться у вікно. – сказала дівчина та показала у вікно навпроти у яке вона стояла дивилася. Теон зробив декілька кроків у його сторону і побачив Елізу яка стоїть і щось говорить а деякі хлопці одягають мечі, обладунки і усе що тільки можна мати війську, деякі просто валялися на землі. Теон не розумів, що коїться чому усе не за графіком і чому ніхто його не повідомив про це.

Хлопець швидко побіг до виходу і попрямував до майданчику. Коли він відкрив Двері то Еліза навіть не звернула увагу на нього а просто стояла і дивилася. Він не розумів чому все так відбувається і швидким ходом попрямував до дівчини. Поставши перед нею він роздратовано почав говорити.

- Що це таке? Чому усе не за їхнім графіком?

- Тепер у них новий графік! – впевнено відповіла дівчина – А щось не подобається то бери їх під своє командування. – сказала вона дивлячись прямо в очі. Промінь сонця впав на їхнє волосся і протистояння виглядало ще сильнішим. Вони буквально були як інь і янь, вона мала довге біле волосся а він чорне але коротке. Погляди були направлені один на одного і здавалося наче навіть не кліпали.

Тоді Еліза перервала їхню розмову перша. Вона просто повернулася до посла спиною і подивилася на солдат які уже були одягнені у спорядження. Вона дунула у свисток і вони почали бігти. Вона стояла спиною і далі показуючи наскільки вона тепер головна. Але Теон зробив дещо неочікуване. Він повільно підняв руки і обережно торкнувся її волосся. Еліза здригнулася від несподіваного дотику, але залишилася на місці. Її погляд уперся в землю, а дихання стало трохи важчим. Він зібрав її довге біле волосся і почав заплітати високий хвіст. Стягнув зі своєї руки резинку та закріпив його. Від неочікуваності дівчина повернулася і просто глянула на нього. В її очах тепер не було злості — лише щире здивування.

— Я купив резинку для волосся, бачив, як ти мучишся. Не можу допустити, щоб і волосок з твоєї голови впав, адже тоді твій батько вб’є усіх, хто тут є. Чи не так? — перепитав Теон та усміхнувся тією самою усмішкою, яка означала, що він щось задумав.

Але, попри усмішку, його очі залишалися холодними, уважними. Еліза не встигла нічого відповісти, як Теон розвернувся і пішов. Тепер він стояв до неї спиною. Проте його дії виглядали занадто щиро, щоб бути справжніми.

Солдати продовжували ледь бігти і ніби не звертали уваги на те, що відбувалося. Кожен з них хотів уже їсти. Еліза повільно глянула на годинник який до цього лежав у її кишені. Уже була 9:25. Вона розуміла, що не так багато часу лишилося для сніданку. Тому вирішила підігнати солдат свистком.

На диво усі встигли виконати, проте як і обіцяла вона запам’ятала хто був першим а хто остатнім. І коли солдати впали без сил вона заставила їх вишикуватися і почала промову.

- Перші п’ять зробіть крок у перед. – після цього декілька хлопців вийшли ледь-ледь у перед. – У вас ще 10 віджимань ось ваша нагорода. Адже вам було легко робити чи не так? – усі обурливо почали переглядатися але один погляд дівчини на них заставив опустити голови та почати віджиматися.

- Остатні п’ять зробіть крок в перед. – хлопці зробили крок і серед них був Маркус. Дівчина уважно глянула йому в очі і від сорому він просто дивився на землю. – Для вас 10 віджимань за те, що ви відставали і заставили усю команду чекати вас. – хлопці приступили до виконання завдання. Усі уже зрозуміли такого мирного командування яке у них було до цього не буде.

Після того які усі закінчили свої справи Еліза продовжила.

- У вас залишилося 25 хвилин, щоб поснідати. Ви маєте зайти і встати в одну чергу і не підганяти дівчат у подачі їжі! Кожен має подякувати і прибрати за собою. Хто не встигне поїсте, той не встигне, о 10 годинні я чекаю усіх на цьому полі і перевірю у якому стані ви залишите після себе їдальню. Мене всі почули?

- ТАК КОМАНДИРЕ! – почувся голосний крик армії. І всі враз побігли по їжу. Еліза повільно попрямувала за ними дочекавшись поки всі зайдуть. Вона повільно йшла коридорами і відчувала смуток, їй не хватало тут батька, його командування і його суворого голосу. Вона вперше сумувала за тими важкими часами коли вони кожного ранку перед балом ходили на розминку у ліс.

Зайшовши у їдальню дівчина помітила спокійну чергу, хлопці які уже взяли порції дуже швидко їли і звільняли місця для нових солдатів, також вони прибирали за собою. Еліза не вставала в чергу за їжею, її мета була усе проконтролювати. І коли уже була 9:55 остатній хлопець взяв їжу і побіг до столу. Тоді вона вийшла на вулицю і просто стояла чекала поки всі прийдуть.

9:59 і вона глянула на двері, з них вибіг той самий остатній солдат. Він мчав як міг і встиг встати у стрій.