ГЛАВА 11 «Парі на гідність»

Сонце схилялося до горизонту, кидаючи теплі, м’які промені на порожній тренувальний майданчик. Повітря було напоєне тишею, ніби сам день втомився. Еліза сиділа на землі, спершись спиною об гладенький стовбур дерева. Її біле волосся спадало на плечі, ковзало по тонких пальцях, поки вона впевнено і терпляче вплітала пасмо за пасмом в тугий вузол, змушуючи його триматися — щоб не заважало.

— Це нечасте видовище, — пролунав знайомий голос, рівний, трохи сухий. — Принцеса з мечем і косою водночас.

Вона не одразу озирнулася. Її пальці зупинилися на останньому витку, але вона не поспішала його закінчити.

— А ти, бачу, ще не втратив звички з’являтися без попередження, — відказала спокійно.

Теон наблизився. Його тінь впала на землю біля неї, та вона не повела й оком.

— Хочу поговорити, — сказав просто. — Не як вартовий. І не як твій "викрадач".

— А як? — її голос злегка затвердів. — Як хтось, хто грається в героя після того, як забрав у мене все?

Після цих слів Теон просто сів поруч біля дівчини й так само оперся об дерево. В його рухах не було напруги, але щось у погляді видавало внутрішнє сум’яття.

— Я очікував, що ти мені допоможеш з тим, що проберешся у Бруклейбард та розвідаєш щось цінне для нас, — сказав він тихо, не дивлячись на неї. — Проте я тебе недооцінив. Ти перевершила у цьому тренуванні сьогодні всіх солдатів. У тебе багато практики. Аж забагато. Я хочу знати, як так вийшло.

Еліза на мить зупинила руки, не доплівши косу. Пальці стиснули пасмо волосся так міцно, ніби вона ось-ось його вирве.

— У тебе є право питати, бо тримаєш мене тут як річ? — кинула вона, не повертаючи голови. — Чи тому, що раптом стало цікаво, що вміє дівчина, яку ти вважаєш маріонеткою?

Теон витримав паузу.

— Я не тримаю тебе тут як річ. Я... рятую тебе від війни, в якій ти би загинула першою.

— Ти не рятував. Ти вибирав за мене. — Вона нарешті обернулась до нього, поглядом, у якому палахкотіло: — Ти забрав мій голос і назвав це турботою.

Теон мовчав. Його очі дивилися вдалечінь, наче шукав там пояснення, яких сам собі не міг дати. Але Еліза не збиралась мовчати далі.

— Ти справді думаєш, що знаєш мене? — голос її став низьким, глузливо-м’яким. — Те, що тобі нашептали чи ти сам надумав, — це не я. Я не якась примхлива королева, що втратила своє дзеркало. І вже точно не дівчинка, якій треба рятівник.

Вона заплела останній вузол у косі, перекинула її на плече і встала на ноги. Подивилась на нього зверху вниз, з ледь помітною посмішкою, в якій глузування було більше, ніж тепла.

— А ще... — вона склала руки на грудях, — якщо ти вже взявся грати у командира, то принаймні навчи своїх вояк, як поводитися з тими, хто годує їм шлунок. Я бачила, як вони кидають миски і грубіянять кухарям. У мене вдома, якби хтось дозволив собі щось подібне — він би ночував у стайні. І без права на повернення.

Вона зробила крок убік, але озирнулася.

— Це ж твоя армія, правда? Принаймні, на вигляд. Бо по відчуттях — хаос з емблемою.

Теон рвучко підвівся, в його очах блиснуло щось різке — то був не гнів, а щось глибше, образа, в яку він сам не хотів вірити.

— То тепер якесь дівчисько буде вчити мене, як керувати армією? — озирнувся навколо, ніби шукаючи підтримки у пустого простору.

Еліза не злякалася — вона навпаки, ще більше випросталась.

— Це "дівчисько" здатне на більше, ніж ти хочеш визнати, — спокійно відповіла вона. — І, між іншим, я лицар. Не за ім’ям — за вибором. Я знаю, що таке тримати меч, і що таке втрачати. А ти ховаєшся за званнями і наказами.

— Цікаво, — Теон підійшов ближче, в його голосі з’явився тон, що коливався між презирством і викликом. — А ти взагалі знаєш, хто ти така? Бо востаннє, коли я бачив тебе, тобою керували як маріонеткою. Красиве вбрання, мовчання за батьковим плечем і вечір, де тебе мали виставити, як прикрасу... і вигідну угоду.

— І що? — голос її стишився, але кожне слово било чітко. — Це була не я. Це було життя, яке вибрали за мене. Але тепер — інша сцена. І я граю за власними правилами. А якщо ти не бачиш у мені нічого, крім тієї дівчини — тоді ти сліпий, командире.

На мить між ними повисла тиша. Суха, напружена, з тих, які передують бурі. Теон уперся в неї поглядом.

— То, якщо ти така здібна… — повільно почав він, з ледь помітною посмішкою, — доведи це. Пропоную парі.

— Парі? — зиркнула на нього з недовірою.

— Три випробування. Меч, стріли і рукопаш. Хто виграє — той тиждень командує військом. Якщо вже ти вважаєш, що можеш краще — покажи це не словами, а діями.

— Домовились. Сподіваюсь, твої солдати витримають побачити, як я з тебе знімаю пиху.

— О, вони це точно побачать, — криво всміхнувся Теон. — Бо я подбаю, щоб усі були присутні.

І, не кажучи більше ні слова, він розвернувся і пішов, залишаючи за собою запах виклику та шум ще не розпочатої битви.

Повітря було натягнуте, мов струна. Полуденне сонце зависло над табором, кидаючи гострі тіні на землю. На тренувальному майданчику, огородженому колами слідів від чобіт, зібрались десятки солдатів. Дехто стояв із зацікавленими обличчями, інші — з усмішками, що натякали на майбутнє видовище. Звичні змагання не викликали такого ажіотажу, але тепер ставки були іншими.