ГЛАВА 10 «Ті, хто не сіли поруч»

Еліза заснула у холодній, темній камері підвалу. Її ноги тремтіли — від холоду й від болю, який спричиняли високі шпильки, що досі залишалися на ній. Легка блакитна сукня зовсім не зігрівала, а кожен протяг лише підкреслював крижаний дотик повітря.

Близько третьої ночі її розбудив тихий скрегіт — хтось намагався відчинити двері. У повній темряві вона не могла розгледіти постать, що увійшла, але голос одразу впізнала.

— Що ж ти тут сидиш… Боже-боже, за що мені це, — прошепотів чоловік.

Теплі руки торкнулися її плечей — хтось допомагав їй піднятись. Першим рухом, не промовивши ані слова, Еліза стягнула з себе туфлі. Хоча підлога була холодною, босоніж йти стало набагато легше.

Вона трималася за чиюсь руку — теплу, міцну і дивно ніжну. Її повіки важчали, сон знову накочувався, але вона просто йшла за ним, не думаючи, куди.

Коли вони вийшли з підвалу, місячне світло впало крізь вікно — і вона нарешті побачила його обличчя. Теон.

Він приклав палець до губ і мовчки кивнув:

— Тшш. Нікого не розбуди, — прошепотів він.

Вони зробили кілька кроків, коли Теон раптом зупинився й обернувся до неї.

— А чому я не чую звук твоїх підборів? — злегка стурбовано, але досі пошепки, спитав він.

— Я зняла їх ще в підвалі, — так само тихо відповіла вона.

Не сказавши більше нічого, Теон підхопив її на руки. Еліза розгублено озирнулась, але, можливо через сон, а можливо — через те, що не мала сил чинити опір, просто розслабилась у його обіймах.

— Постав мене, я можу йти… — встигла прошепотіти вона.

Та не закінчила фразу — сон остаточно переміг. Її голова схилилася йому на груди, тіло стало безвільним і м’яким.

Теон поглянув на неї — і вперше за весь день щиро всміхнувся. Спокійно. М’яко.

— Аякже, я бачу, як ти біжиш, — тихо усміхнувшись, промовив він і рушив до покоїв, несучи її на руках крізь тишу нічного замку.

Сонце пробивалося крізь вікно, заливаючи кімнату м’яким світлом. Теплі промені торкалися обличчя дівчини, змушуючи її зморщитися й повільно розплющити очі. Еліза підняла руку, щоб затулитися від світла, та в ту ж мить за спиною почувся голос.

— Прокинулася? Ну, нарешті, — озвався Теон.

Вона здригнулася й різко сіла на ліжку. Теон, не зважаючи на її реакцію, спокійно закрив книгу, яку читав, і поставив її назад на полицю.

— Що ти тут робиш? І що я тут роблю? — розгублено запитала Еліза, озираючись навколо.

Кімната була простою: дерев’яне ліжко, мінімум декору, кілька стриманих меблів. Все виглядало по-військовому строго.

— А що? За щось переживаєш? — з насмішкою відповів він, але не чекаючи відповіді, поклав на ліжко складений одяг. — Це твоя форма. Одягайся й спускайся на перший поверх, сніданок уже майже готовий. Після сніданку — тренування. Будеш присутня.

Не сказавши більше ані слова, він вийшов, м’яко зачинивши за собою двері.

Еліза з цікавістю взяла до рук форму. Чорна футболка, зелені штани з чорним поясом, важкі черевики. Вона підняла один — розмір був її. Примірявши одяг, дівчина швидко зрозуміла: усе сидить занадто вільно. Звісно — це була чоловіча форма. Найменший розмір, але все ж не її.

Удома їй шили на замовлення. А тут... тут такого не буде.

Еліза повільно відкрила двері та вийшла з кімнати. Вузький коридор, дерев’яні сходи, стримане оздоблення — все навколо здавалося чужим. Її кроки глухо линули по дереву, коли вона почала спускатися з третього поверху.

На повороті між поверхами вона зупинилася біля великого вікна. З нього відкривалася панорама гір — суворі, засніжені вершини простягалися до самого обрію, огортаючи фортецю у своєрідну ізоляцію. Серце дівчини стиснулося.

"Північ", — подумала вона.

Це означало одне: вона далеко. Дуже далеко від дому. Навряд чи батько зможе знайти її швидко.

Зробивши глибокий вдих, вона рушила далі.

Коли Еліза дісталася першого поверху, зауважила, що кілька солдатів поспішали кудись довгим коридором. Не вагаючись, вона приєдналася до них і незабаром опинилася перед великими двостулковими дверима. Усередині шуміло — брязкіт металу, гомін голосів, запахи їжі. Це була їдальня.

Приміщення виявилося просторе й добре освітлене, з довгими дерев’яними столами та лавами. Всі йшли до одного віконця, де жінки у простому одязі роздавали їжу в мисках. Еліза несміливо встала у чергу.

Погляди. Відчутні, гострі. Дехто зупинявся й відверто дивився на неї. Вона знала, чому — чужа, в жіночому тілі, та ще й у чоловічій формі, де нічого не сиділо як слід.

Але вона трималася спокійно.

Коли підійшла її черга, жінка мовчки подала їй миску з кашею. Проста, сірувата, без запаху, але тепла. Еліза подивилася на неї, і замість розчарування — посміхнулася.

Її батько колись сказав:

"На війні не буде супів із трюфелями. Навчися їсти все, що дають. Якщо ти не з'їси — з'їсть хтось інший, і виживе він."