ГЛАВА 9 «Договір у темряві»

Еліза повільно розплющила очі — довкола панувала суцільна темрява. Вона спробувала поворухнути руками й ногами — і відразу відчула, що в пастці. Її руки були міцно зв’язані за спиною, а щиколки туго стягнуті мотузкою. Губи стискала чужа тканина — кляп, що заважав говорити. На очах — пов’язка.

Було сиро. Гнітюче. Вогкість проникала аж до кісток. Вона зібралася спробувати вибратись, як раптом зовсім поруч пролунав чужий голос:

— Наречена прокинулась. Поклич Теона, — промовив хтось грубим, молодим голосом. За мить двері зачинилися зі скрипом.

"Наречена?" — луна від цього слова стукнула в її свідомості. "Я... наречена? Це мене назвали? Чи тут ще хтось є?"

Вона не знала, де знаходиться. Що з нею сталося. Що з її родиною. Хвиля тривоги накрила її, але не встигла поглинути повністю — знову почулося, як хтось іде. Двоє. Вони зайшли і зачинили за собою важкі скрипучі двері.

Невідомий підійшов до неї і зняв пов’язку з очей та кляп із вуст. Мить — і вона побачила обличчя... посла. Того самого, з яким танцювала. Поряд стояв чоловік із факелом, ще один присів навпроти.

Посол виглядав роздратованим, але водночас стриманим. Дівчина відразу зрозуміла — кричати дарма. Інакше їй би не зняли пов’язку.

— Не очікував, що ти зіпсуєш наші плани, — промовив посол, і на його вустах з’явилась крива усмішка. — Мушу зізнатися: я вас недооцінив, пані.

Він опустився навпочіпки, щоб дивитися їй просто в очі.

— Чого тобі треба? — огризнулась Еліза. Гнів палив її зсередини, але вона намагалася триматися.

— Та нічого особливого. У мене в полоні сама наречена принца і донька головнокомандувача. Що ще можна бажати? — відповів він із насмішкою. — Хоча… якщо чесно, ти не мала тут опинитися.

На мить його обличчя потьмяніло. У його погляді майнув смуток.

— Пане посол, мушу вас засмутити, але ви помиляєтеся, — з гідністю відповіла Еліза. — Я не наречена принца і ніколи нею не була. Ви схибили.

Посол розсміявся — голосно, майже зневажливо.

— Вибач, — мовив, витираючи кутик ока. — Просто... ти нічого не знаєш. Ні про людей навколо, ні про власне життя. Сьогодні ти мала стати тією нареченою. Приносимо свої вибачення за зірваний вечір.

І, не сказавши більше жодного слова, він розвернувся й пішов. Його кроким здавалися владними та сильними. Впевненість від нього так і разила. І це найбільше спантеличувало Елізу.

Вона залишилась сама, прикута тривогою. Вона не знала, чому її взяли в полон, чому залишили живою, чого від неї хочуть... І найстрашніше — що сталося з її родиною?

Після його зникнення камера знову занурилася в темряву. Еліза сиділа нерухомо, вслухаючись у тишу, що здавалася надто глибокою, аби бути справжньою. Вона повільно перевела подих, намагаючись розібратися в хаосі власних думок.

Згодом позаду, десь на рівні потилиці, щось ледь помітно засяяло. Вона повернула голову й побачила вузьке, закрите металевою решіткою віконце високо в стіні. За ним щойно зійшло сонце. Його слабке проміння розливалося по вологій підлозі й розкривало перед нею картину її в’язниці: цегляні стіни, темні плями плісняви, брудна солома в кутку — тепер вона була впевнена: це підвал.

Двоє чоловіків, що досі не покидали приміщення, мовчки спостерігали за нею. Один стояв, спершися на стіну, інший сидів на лаві в тіні. Вони не зверталися до неї і не підходили. Від них не було ні води, ні їжі, але Еліза й не просила. Вона вже зрозуміла — тут вона ніхто.

Хвилини тягнулися повільно. Тіло ломило від незручної пози, та вона мовчала. У її серці змішувалися страх і злість, але на поверхні — лише тиша.

Раптом за дверима почувся шум. Хтось кричав — голосно, з відчаєм, майже благально. Здавалося, там боролися. Еліза завмерла, вловлюючи кожен звук: глухий удар, рик, а тоді... тиша. Напружена, липка. Мертва.

Її охоронці навіть не поворухнулися.

Час тягнувся знову, мов в’язкий дим у задушливій кімнаті. Сонячне проміння, що повільно сунулося кам’яною підлогою, нарешті досягло її ніг. Саме тоді важкі двері скрипнули, і до камери увійшов він — посол.

Він мовчки кивнув, і двоє охоронців одразу вийшли, лишивши їх наодинці. Теон не сів на стілець, не підняв себе вище — просто опустився навпроти Елізи, прямо на холодну підлогу. Очі його були спокійні, але з ноткою насмішки.

— Я думав, ти будеш кричати, вимагати кращого ставлення… або бодай поводитися як панянка, яку привчили до розкоші, — промовив він.

— Ви забуваєте, хто мій батько, пане, — зухвало відповіла Еліза, тримаючи спину рівно, наскільки дозволяли пута.

— Виховували тебе суворо, що й не дивно. — Він коротко усміхнувся. — Але мої плани змінилися. Тепер я хочу дізнатися про тебе більше. Давай почнемо з нуля. Я — Теон, посол Варенторії.

— Дивне знайомство. Особливо після викрадення, — буркнула вона.

— Елізо Ревенвуд, про вас я знаю чимало. А от що ти знаєш про мене? — запитав він, схиливши голову набік.

— Досить, але хто скаже, що з того — правда? — її голос звучав твердо, навіть коли всередині закипала тривога.

— Я знаю твою слабкість. Сім’я. Хочеш знати, чи живий Рейнер? А як щодо твоєї матері — вона вже тебе не хвилює?