ГЛАВА 8 «Танець у пастці»

Їхній танець був елегантним, але в поглядах відчувалася невидима боротьба. Увесь танець був в повній тиші ніяких слів ніяких розмов лише рухи могли говорити за себе.

Еліза за час танцю уже змогла повністю роздивитися зовнішність посла. Він був досить молодим виглядав десь на років 20-25. Його волосся було чорне, як ніч, і додавало обличчю загостреної мужності. Його руки були доволі сильними це відчувалося у тому як він вів танець, торкався її. Він ніби намагався показати хто тут головний. Ріст хлопця був такий як і у Рейна десь на пів голови вищий за Елізу. А його прекрасна насичена синя форма доповняла ніби плаття Елізи.

Проте усі ці спостереження перебив тихий але вразливий голос який промовив

- Ревенвуда вбити?

Еліза одразу обернулася у сторону звідки доносився цей голос. Це були посли. Але і хлопець з яким вона танцювала також обернувся. Здавалося у нього був такий самий хороший слух як і у неї.

- Міс Елізо, тепер ви розумієте, чому я не можу вас просто відпустити – сказав з усмішкою хлопець. Дівчина зрозуміла у яку пастку потрапила вона та її сім’я. Кого саме вони намагалися вбити? Хлопець покрутив дівчину за руку та в кінці нахилив так ніби збирався поцілувати. Це якраз було закінчення танцю і музика втихла. Еліза зрозуміла, що не відчуває ногами опори і все зараз у сильних руках посла який тримав її нахиленою за талію. Хлопець трохи нахилився головою а тоді усміхнувся та прошепотів майже невловимо

- Скажете хоч слово усі будуть мертві, це єдине, що я можу вам обіцяти. – Усі звертали увагу на те у якій позі вони стоять і поки брати Елізи нічого не встигли зробити посол підняв дівчину та поставив на ноги. Після чого зробив низький уклін. Усі в раз почали перешіптуватися. Дівчина відчувала кожен голос і погляд який був спрямований на неї та не була готова до такого повороту. В її очікуваннях вона мала бути сіро непомітною мишкою але усе обернулося в протилежну сторону.

Еліза надіялася що от зараз підійде її брат та забере її проте посол простягнув руку їй. Він нічого не говорив лише усміхався. Еліза розуміла натяк і розуміла, якщо вона піде проти посла всім буде тільки гірше. Тому дівчина покірно схилила голову взяла посла за руку та попрямувала з ним. У той час Рейнер та Гаральд стояли у повному здивуванні та непорозумінні.

- Ей хіба ти не маєш її врятувати? – перепитав Гаральд і штовхнув старшого брата під руку. Тоді у розмову втрутився батько.

- Вона знає, що робить. Якщо вона пішла з ним, значить так і треба було. Навчіться довіряти своїй команді в першу чергу! – батько взяв під руку мати та відійшли у сторону.

Принц, високий та статний, вийшов на сцену, одягнений у розкішний накид з фіолетового оксамиту, який плавно спадав по його плечах і надавав йому вигляду вищого, ніж просто людська постать. Його золотисте волосся сяяло в м'якому світлі свічок, а карі очі мимоволі захоплювали увагу кожного, хто потрапляв у їхній поле зору. Зробивши кілька кроків вперед, він зупинився біля трону, піднявши руку, аби дати знак, що церемонія ось-ось почнеться.

Усі гості в залі замовкли, уважно спостерігаючи за кожним його рухом, адже цей момент був одним із найважливіших подій вечора. Погляди всіх присутніх спрямовувалися до принца, якого не можна було ігнорувати. Він, не поспішаючи, обвів зал поглядом і, зібравши всю увагу на собі, виголосив урочисто:

— Шановні благородні гості, сьогодні ми зібралися, щоб посвятити нових лицарів, людей, які вірно служитимуть короні і королівству. Цей момент визначить їхнє майбутнє і розпочне нову главу у їхньому житті.

Його голос звучав урочисто, і кожне слово, яке він вимовляв, резонувало в серцях присутніх. Поки принц говорив, на центральній частині залу дві лінії юнаків почали формуватися, і поступово двадцять молодих хлопців з'являлися на сцені. Всі вони стояли вишукано, кожен з виразом рішучості і самоповаги, готуючись до найважливішої миті в їхньому житті. Кожен із них був одягнений у форму лицаря, а на їхніх обличчях відображалася гордість за те, що вони були обрані.

Серед цієї групи були і Рейнер, і Гаральд, які трималися рівно, з гордими, але напруженими обличчями. Рейнер, старший з братів, міцно стискав меч в руках, а Гаральд, хоч і виглядав спокійніше, відчував, як серце б’ється швидше, від хвилювання.

Принц, зробивши паузу після своїх слів, крокував уздовж ряду, уважно оглядаючи кожного з них. Його погляд пробігав по їхніх обличчях, відзначаючи рішучість і готовність, яку кожен із юнаків вкладав у цей момент.

— Підніміться, лицарі, — сказав принц, його голос став ще більш величним, коли він підійшов до першого юнака. — Ви обрали цей шлях, і тепер він стане вашим покликанням.

Один за одним, юнаки отримували посвяту, принц благословляв їх, торкаючись їхніх плечей мечем. У цей момент в залі панувала тиша, лише дзвінкий звук від удару меча по плечу молодих хлопців був чутний. Лицарі відразу після кожної посвяти ставали ще впевненішими в собі, готовими до майбутніх викликів.

Тим часом, посол продовжував уважно спостерігати за Елізою, не зводячи з неї погляду. Він тримав її руку, трошки сильніше стиснувши її, аби вона не вирвалась. Навіть коли відбувалася посвята, посол був настільки уважний, що не дозволяв їй відійти. Він стояв поруч, спостерігаючи за подіями в залі, і іноді його погляд мимоволі звертався до другого кінця зали, де стояли батьки Елізи.

У цей момент погляди посла і Чарльза, батька Елізи, перетнулися. Між ними пройшло коротке, але насичене розуміння — мовчазне суперництво, погроза чи навіть виклик. І тоді, посол, усміхаючись і схиляючи голову, зробив невеликий, але глибокий уклін на знак поваги. Це була демонстрація сили, яка не потребувала слів.