ГЛАВА 7 «Перший погляд»

До Елізи підійшли якісь незнайомі дівчата та почали розмову. Вони виглядали дуже веселими. Проте це відволікало дівчину, але шляху назад не було.

— Я Ела, а це Адель. А ти, певно, Еліза? — запитала рудоволоса дівчина з блиском у очах.

— Так, я Еліза Ревенвуд, — чемно відповіла вона, роблячи невеликий поклон.

— О, одразу видно, що з дому майже не виходиш. Але ти мила, — додала інша дівчина, а потім обидві прикрили вуста і засміялися. Їхній сміх був дивним — ніби щось знали, чого не знала вона.

Еліза розгубилася. Вона вже відкрила рота, аби щось сказати, але дівчата так само швидко, як і з’явилися, розвернулися і зникли в натовпі.

— І що це було?.. — прошепотіла вона.

— Звичайне знущання. Не всі тут такі ввічливі, міс, — пролунав за спиною голос.

Еліза різко обернулася, але побачивши молодого хлопця з відкритим обличчям, трохи заспокоїлася. Розмова потекла сама собою, і незчулася, як вона вже підтримувала світську бесіду, наче робила це все життя. Тепер Еліза нарешті зрозуміла наскільки важку місію їй доручив батько.

Під час легкої, майже невимушеної бесіди з хлопцем, Еліза раптом відчула на собі чийсь пильний погляд. Вона непомітно озирнулася, вивчаючи зал. Її погляд спинився на групі послів, що стояли в одному з кутків. Вишукані строї, впевнена постава, приглушені голоси — всі вони виглядали надзвичайно стримано. Проте один з них виділявся.

Його очі не ховалися за чемністю чи байдужістю — він дивився прямо на неї. Ніби вивчав, зважував, шукав щось у її рисах. Це був не просто погляд — у ньому було щось холодно-впевнене, майже загрозливе, але й захопливе водночас. Він не відвів очей, навіть коли їхні погляди зустрілися.

Вона стримала дихання лише на мить.

— Чи не бажаєте танцю? — голос її співрозмовника повернув її увагу.

— З радістю, — відповіла вона, вловивши можливість.

Еліза поклала руку на плече юнака, і вони повільно влилися в рух вальсу. Вона була граційна, майже ковзала по підлозі. Її спокій і стримана елегантність не залишилися непоміченими.

— Ви танцюєте з такою легкістю... наче народилися для балу, — прошепотів хлопець з усмішкою.

Еліза усміхнулася у відповідь, але її думки вже були не тут.

Вона обережно вела партнера ближче до кута з послами. Не різко, щоб не викликати підозри, але впевнено. Кожен крок — ретельно вивірений. Врешті вони опинилися на достатній відстані, щоб чути уривки розмов — і водночас не виглядати зацікавлено.

Саме в цей момент вона відчула новий погляд — знайомий, важкий.

В очах батька — сувора стриманість. Полководець Чарльз дивився на доньку мовчки, з відстані, але з виразною пильністю. Поряд стояли Рейнер і Гаральд. Жоден з них не усміхався. Щось обговорювали між собою, але очі були спрямовані на неї. Рейнер злегка нахилився до Гарета і щось тихо сказав, не відводячи погляду. Гаральд кивнув — повільно й серйозно.

Та Еліза не дозволила собі ні на мить знітитися. Вона танцювала далі, майже не кліпаючи, приховуючи хвилювання за відточеним рухом. Тепер вона стояла на правильній відстані. І голоси послів... досягли її вух.

- Будемо діяти коли відбудеться посвята і усі уже вип’ють.

- Алкоголь точно подіє так як треба?

- Так, там більше градусів ніж би мало бути.

Усю цю розмову Еліза не бачила хто саме говорив, проте один голос відрізнявся найбільше.

- Тихо, нас можуть підслуховувати. – відповів доволі молодий але стриманий чоловік. Усі його послухали та просто мовчки дивилися і надалі.

Ця розмова була дивною але одразу було зрозуміло, що щось тут не так. Еліза тепер розмірковувала над тим, як розказати усе батькові. Усе в Елізі стискалося — в грудях, у шлунку, навіть у пальцях, які досі тримали партнера. Танець завершився плавним обертанням. Вона вклонилася, зберігаючи врівноваженість, і подякувала партнеру. Але як тільки той відступив, Еліза знову глянула в бік батька.

Полководець Чарльз не рухався, лише дивився на неї. Його очі — тверді, крижані — вчитувались у неї, мов у стару мапу битви, шукаючи сигнали. І вона подала їх — поглядом, не кліпаючи, вперто, ніби кричала мовчки: я щось знаю.

Чарльз легенько кивнув. Майже непомітно, але цього вистачило. Його рука торкнулася плеча Рейнера — швидкий рух, як наказ, переданий без слів. Той зрозумів усе одразу. Наче відчув, що щось небезпечне щойно обпекло їхню сім’ю — йому було важко дихати, але він рушив.

Його хода була впевненою, хоча всередині він кипів — не від гніву, а від відчуття, ніби хтось витягнув меч і навів його на них. Він відчував, як ніби тінь небезпеки вже накрила Елізу.

Але за кілька кроків до неї — перед самою Елізою постав інший. Той самий посол.

Він з’явився, як з нічого. Вишукано вдягнений, з блиском металу на рукавах, з тим самим спокійним, вивчаючим поглядом. Його очі більше не шукали — вони вже щось знали. Пильно дивився на неї, ніби збирався щось сказати або... не дозволити сказати їй.

Еліза завмерла. Її очі розширилися від здивування, але вона не відступила. Її дихання збилося, і в голові на мить усе змішалося — слова, рухи, обличчя.