ГЛАВА 4 «Якби ми мріяли інакше»

Наступного ранку Еліза прокинулася незвично спокійною. Її рухи були точними, мов відрепетирувані: просте плаття, знайомі туфлі на шпильці — як броня. Вона знала, що в домі сьогодні буде порожньо — батько з братами вирушили до палацу. Це означало: ніхто не снідатиме, ніхто не командуватиме, і можна буде хоча б на хвилину вдихнути.

Кухня зустріла її незвичною чистотою — не просто порядком, а тривожною стерильністю. Металевий блиск каструль, вікна без жодної плямки, свіже повітря без запаху їжі. Еліза повільно налила апельсиновий сік у склянку, підійшла до вікна й застигла в тиші. Уперше за довгий час їй не хотілося думати. Просто стояти.

Тишу порушили кроки. Дві служниці зайшли до кухні — і враз замовкли, щойно помітили її. Швидко поставили посуд і рушили до виходу, але слова вже пролунали, й їх не повернути.

— Вона знову п’є у садку?

— Так. Скоро має приїхати містер Ревенвуд з синами. Я не знаю, що буде, якщо він її отак побачить…

— Але хіба старший син не казав, що вони надовго? Я сама чула розмову мадам із ним.

— Що? Та ні, містер Чарльз сказав — туди й назад. Дивно…

У серці Елізи щось змінилось. Щось вперше. Не страх, не жаль. Роздратування. Пробуджене й чисте, як скло. Вона зрозуміла — більше не буде стояти осторонь.

Відкинувши склянку на стіл, вона вибігла надвір і прямувала до саду. Із кожним кроком туфлі гупали по каменю голосніше, мов биття серця. Там, у глибині, у тіні дерев, вона побачила спинку знайомого крісла. І руку, яка тримала келих з червоним вином.

Еліза мовчки підбігла і схопила матір за зап’ястя. Келих захитався.

— Що ти робиш? Відпусти, — спокійно, але відсторонено мовила мати. Її голос був порожній. Очі — порожніші. Вона сиділа, мов мармурова статуя, не жива, не мертва.

— Скоро буде батько, благаю... не пий, — прошепотіла Еліза. Але в її голосі вже не було прохання. Це був наказ, породжений втомою й розпачем.

— Не обманюй мене й дай мені допити. Ти ж завжди мовчала. Чому зараз вирішила гратися в героїню? — холодно мовила мати. — Я й від Рейнера чула, що ти стала агресивна.

— Мам! — вибухнула Еліза, вперше, з криком, що розітнув повітря. — Повір мені хоч раз. Цей келих вина не вартий того, що ти втратиш.

Мати стиснула губи. Уперше в її очах з’явилося щось схоже на емоцію — роздратування чи біль.

— А що я втрачу? — прошипіла вона. — Чоловіка, якого й так нема — його завжди забирає війна? Чи синів, яких він вирвав з моїх рук ще змалку? Це ти називаєш життям?

Еліза мовчала. А тоді з новою впевненістю сказала:

— Я теж це втратила. Але крім них… я втратила ще й матір.

У цю мить вона помітила, як на головній доріжці з’явилася карета. Батько. Брати.

Не думаючи, Еліза вихопила келих і з усією силою кинула його на землю. Скло розлетілося на уламки, й кілька гострих країв порізали їй ногу. Вона навіть не здригнулася. Служниці, які підглядали з-за вікна, одразу вибігли з ганчірками.

Мати хотіла щось вигукнути, але дочка її перебила. Вперше, рішуче.

— Піднімися. Батько вже тут. Не покажи їм цю слабкість. Ми йдемо.

Вони підійшли до батька та братів, які щойно зійшли з карети. Чарльз виглядав втомленим, Рейнер — задумливим, а Гаральд — як завжди мовчазним. Але всі троє зупинилися, побачивши їх.

— Ви так швидко? — першою порушила мовчанку Еліза, намагаючись виглядати спокійно.

— Нам лише знімали мірки для урочистої форми, — відповів Гаральд, і в його голосі не було ані тіні здивування. — До балу ж недалеко.

Батько вже збирався щось сказати, але раптом зморщив чоло й різко нахилився до Елізи.

— У тебе кров… — хрипко мовив він. — Що трапилось?

Еліза опустила погляд. Кров текла по нозі, просочуючи тканину туфель. Але вона тільки зітхнула.

— Усе добре, дрібниця. Я просто... розбила горня.

- Це не добре, потрібно обробити рану. Йди у свою кімнату якщо потрібна допомога візьми одну із служниць. – суворо промовив тато. Дівчина пішла у кімнату не відчуваючи навіть якогось сильного болю. Лиш те, що уся її стопа уже була мокра від крові не давало спокою. Тому вона помила ноги та сіла на ліжко обробляти рани. На щастя скло ніде не застрягло принаймні так здавалося дівчині. Еліза обробила усі своєї невеликі подряпини та одягнула зручні капці. І тоді уже спустилася на перший поверх.

У залі стояла скрипка. Вона була непримітна і стояла в кутку. На фоні цієї світлої кімнати скрипка з темного дерева дуже вирізнялася але не привертала увагу. Еліза підійшла до неї та вирішила зіграти, адже давно не практикувалася.

Еліза вміла грати на багатьох інструментах у неї виходило усе до чого вона тільки могла торкнутися. Ніжна мелодія враз заполонила увесь дім і Гаральд прибіг на цю чудову мелодію. Він також вмів грати на скрипці і цим самим він привів Елізу у музику. Тому він відчував певну гордість як старший брат. Йому подобалося насолоджуватися музикою хто б її не грав. І він дуже сильно цінував і доглядав за інструментами.

Іноді вона задумувалась, як би склалося їхнє життя якби батько так не був націлений на армію і бої. Рейнер напевно так і пішов би служити, все-таки від цього він отримував найбільше задоволення і дівчина часто чула як служниці розповідали різні байки про його подвиги.