ГЛАВА 2 «Мовчазна троянда»

Настав час вечері та уся сім’я зібралися за столом. Батько, як голова сім’ї, сидів сам на одному з країв столу. Поряд із ним — мати й Рейнер. Біля матері влаштувався Гаральд, а дівчина сіла поруч із Рейнером. Дві служниці накривали на стіл та запалили свічки які стояли на столі. Це додавало вечері певного затишку. Коли Уже вся їжа була поставлена на стіл батько різко піднявся.

- Я зараз прийду. – кинув коротко і пішов кудись. Уже за мить він прийшов із пляшкою вина яка була наполовину пуста. Батько поставив її біля графіну з соком. Після чого почалася трапеза і Гаральд потягнувся до пляшки проте різкий погляд батька заставив його поставити її назад.

- Але чому ви її принесли, якщо пити не можна? – перепитав темноволосий брат.

- Ця пляшка була подарунком і стояла в нас роками. Але сьогодні я помітив, що її майже повністю випили. Я вирішив дізнатися, чия це справа — і тому приніс її сюди. Також сьогодні я перевіряв алкоголь і велика частина просто випита і руки у когось дійшли аж до неї. – сердито говорив тато та дивився на усіх. Мати та Еліза просто їли далі вдаючи, що нічого спільного до цієї розмови не мають.

- Це не Гаральд, батько ви завжди поруч із нами ми навіть дома не п’ємо ніколи. – говорив впевнено але смуток відчувався у голосі блондина. Він ніби сам не вірив у що говорить і запитливо дивився на Гаральда. По одному погляду можна було зрозуміти хто кого підозрював. І нажаль усі підозри впали на молодшого сина. Еліза знала правду. Совість точила її зсередини, мов іржа. Вона хотіла розповісти — дуже. Але що б це змінило? Без доказів усе могло обернутися ще гірше. Служниці, як завжди, могли обманути. А мати... Вона все спланувала.

Еліза зрозуміла, що мати була прекрасним стратегом та зробила усе на свою користь та забезпечувала собі алібі. Свідків не було ніколи, а якщо і були то вони або були не авторитетні або їх було за мало. Сліди і доказів ніяких не залишала. Та ще й підтримувала чоловіка у тому, що алкоголь це шкідливо. Можливо колись вона дійсно була на стороні здорового способу життя проте все, що відбувалося у їхній сім’ї остаточно привели її до келиха. Єдина надія у дочки була лише на те, що мати не вживає і не робить ще щось гірше коли Елізи немає дома.

— Елізо! — батьків голос різко перервав її думки, і дівчина підвела на нього погляд.

— Так?

— Ти взагалі слухаєш? Я питав, чи, можливо, ти щось бачила — щось, що могло б заперечити причетність Гаральда?

Погляд його був важкий, ніби хотів проникнути крізь її мовчання.

— На жаль, ні. Я не маю доказів — ні проти нього, ні за нього, — тихо промовила вона, опускаючи очі в тарілку.

Під столом Рейнер штовхнув її ногою. Еліза з подивом глянула на нього. Його карі очі горіли мовчазним осудом. Він зсунув брови, немов щось знав, та не міг сказати вголос. Еліза лише відвела погляд і мовчки продовжила їсти стейк.

Далі вечеря минала в тиші. Лише рівномірне клацання годинника заповнювало простір — звук, який Еліза з дитинства ненавиділа. Він переслідував її у спогадах, пов’язаних із самотністю, страхом і холодом. У всіх цих згадках — завжди був цей механічний, нещадний тік-так.

Коли трапеза закінчилася, Еліза вже піднялася, щоб допомогти зі столом, та батько зупинив її:

— Я маю до тебе розмову. Пішли на вулицю.

Вона мовчки пішла за ним до зали, а тоді — через двері у сад. Вони вийшли, зачинивши за собою двері.

Усередині ж Рейнер з Гаральдом залишилися. Не могли пропустити нагоди прослідкувати. Вони сіли у залі, намагаючись не сидіти поруч і водночас опинитися ближче до дверей. Давня суперечка між братами знову прокинулася.

На вулиці стояла прохолода.

— Елізо, я хочу сказати тобі першій. Незабаром відбудеться бал. Ми давно не брали участі в таких заходах. Твоїм братам потрібні супутниці — і щасливі шлюби. Ми не хочемо залишати тебе вдома, тому ти підеш із нами. Будуть посли, будуть посвяти — твої брати офіційно вступають до армії.

Він зітхнув.

— Але це не головне. Твоє завдання — слухати. Хто що каже, кому що цікаво. Можливо, скоро буде війна. І ми маємо знайти шпигунів, зрадників. Ти нам потрібна як ніколи.

Голос батька звучав не владно, а з тихою тривогою. Це був не наказ — це було прохання. І саме для таких завдань її тренували все життя. Еліза це знала.

— Але ж... мене також запрошуватимуть на танці. Це бал не лише для моїх братів. Моя присутність — це знак, що я готова до шлюбу, — занепокоєно сказала вона.

— Я не змушую тебе до цього. Просто не відмовляй нікому — це частина гри. Якщо хтось надумає прийти просити твоєї руки, я сам викину їх із дому. Ти — наша мовчазна троянда серед тернів. Я не дозволю тобі зів’янути.

Батько поклав руку їй на плече. Вперше за довгий час — так м’яко, як колись.

— Якщо я троянда… то хто мої брати? — запитала вона, поглянувши на зоряне небо.

— Рейнер — вовк. Сильний, але ховає свої слабкості. А Гаральд — юний лев. Ще не навчився ховати кігті. Отакі ви, мої діти.

Він повернувся і зайшов назад у дім, а через мить покликав її жестом. Еліза мовчки пішла слідом. Уперше за довгий час її чекали в одній кімнаті й брати, і батько. Завжди хтось ішов, хтось зникав, а вона — залишалась сама. А тепер... чомусь усе змінилося.