ГЛАВА 1 «Родинна дисципліна»

— ЕЛІЗО! Вставай! Це погано! — голосно прокричав статний, доволі масивний чоловік у формі.

— Так, батько! — відповіла дівчина, голос її звучав голосно, але невпевнено, і вона почала підніматися. Її руки вже були в багнюці, і вони сильно ковзали по землі. Весь її одяг був брудний і пошарпаний, а на лівому коліні штани розірвалися до самого краю. Через товстий шар бруду було навіть важко зрозуміти, де і звідки йде кров, але болючі відчуття підказували, що таких місць на тілі чимало.

Дівчина повільно, спираючись на меч, піднялася. Знісся вітер, і її світле волосся, зібране у високий хвіст, розвивалося в повітрі.

— Я розчарований. Ти мала практикувати меч! — мовив чоловік і, не зупиняючись, просто пройшов повз.

Еліза відчула гіркоту і невдоволення самою собою. Тому, з останніх сил, попрямувала до дому.

Їхній дім стояв недалеко, білий, оточений доглянутим садом, а перед входом простягалася акуратно викладена бруківка. Еліза йшла повільно, опустивши погляд, і відчувала, як важка туга розповзається в її грудях. Вона знала, що після кожного кроку по вулиці її чекає бруд на підошвах, а весь обов’язок по прибиранню знову ляже на її плечі. Всі ці дрібниці відчувалися непереборною ношею.

Зробивши перший крок у дім і закривши за собою двері, вона одразу побачила свою матір. Жінка стояла перед нею, і на її фоні дівчина відчула себе абсолютно іншою. Мати була її протилежністю — тендітна, з короткою стрижкою, трохи довшою за плечі, і білосніжним волоссям, що сяяло на світлі. Її постава була бездоганною, а біле плаття на три чверті рукав, із поясом на талії, підкреслювало красиву фігуру та стрункі ноги. На ногах мати носила білі тапочки, які додавали їй домашнього затишку.

Дівчина стояла в дверях і раптом усвідомила, наскільки її життя відрізняється від звичайного життя жінки. Вона поглянула в світло-сірі очі матері і завмерла, готуючись до чергової сварки.

— Чарльзе, скільки разів тобі говорити? Не мучити її так сильно! Скоро бал, і як вона виглядатиме? — голос матері був спокійним, майже без емоцій. — Котику, мила, йди вмийся і приведи себе в порядок.

Мати, не чекаючи відповіді, пішла на кухню. Дівчина ж, відчуваючи тяжкість у серці, попрямувала на другий поверх.

 Піднявшись на другий поверх, дівчина тихо зайшла до своєї кімнати. Двері за нею тихо зачинилися, і в кімнаті настала тиша, яку порушував лише тихий шелест її кроків. Вона підійшла до великого дзеркала, що стояло в кутку біля вікна, і застигла перед ним.

Погляд спочатку був невиразним, а потім, немов витягуючи з глибин себе, вона почала розглядати своє відображення. Довге біле волосся спадало по плечах, блищачи м'яким світлом, яке проникало через штори. Воно було важким, мов невидимий тягар, але все одно виглядало дивовижно.

Зелені очі, що завжди здавалося, мали силу і глибину лісу, зараз виглядали сумними, злегка затуманеними втомою. Очі, які колись виблискували від надії та впертості, тепер були розсіяними, неначе не могли знайти в собі силу для боротьби.

Вона поглянула на себе уважніше, провела поглядом по своїй худій фігурі. Її тіло було струнким, але аж занадто виснаженим, з кожною лінією, яка видавала невидиму втому. Кожен рух здавався важким, навіть у тих мить, коли вона просто стояла і дивилася в дзеркало. І все ж, незважаючи на її вигляд, у кожному русі було щось красиве, якась незрима грація, що залишалася навіть тоді, коли все решта навколо виявляло її втомлену сутність.

Вона доторкнулася до шиї, де відчувала пульсацію, і зітхнула. Її вигляд був втомленим, але в ньому була незламна краса. Вона усвідомила, що, можливо, ця краса й була єдиним, що їй залишалося, навіть коли сили на боротьбу закінчувалися.

Вмившись дівчина знову зібрала своє волосся але тепер у високий пучок і одягнула доволі старе плаття світло голубого кольору. Вона спустила на низ та взявши відро води та тряпку попрямувала на двір. Перед нею була не проста робота відмити свої сліди на бруківці. Еліза присіла та почала намивати бруківку під палючим сонцем. Як тут почула шум і сміх двох хлопців.

- Пам’ятаєш його обличчя!? – глузливо промовляв блондин.

- Ахахахах! Так! Вона його здивувала! – голосно відповідав хлопець із коричнево-шоколадним волоссям.

Вони обоє ледь йшли взявши по під плечі один одного. Щойно був день а брати уже напилися. Вони рідко могли от так дружно і весело говорити один з одним проте моменти коли обоє були під шафе ставлося справжнє перемир’я.

- О Еліза! А  ти чому тут сидиш? – запитав хлопець із темним волоссям та нагнувся в перед дивлячись в очі сестри.

- Та щей на колінах у цьому короткому платі…- перепитав блондин схрестивши рука об руку.

Дівчина лише важко зітхнула та обернулася назад до роботи. Вона розуміла, батько їм просто так цей стан не пробачить. Адже карав батько не тільки Елізу а й братів. Він дійсно ставився до всіх однаково і не ставив нікого в пріоритет чи любив когось більше.

- Рейнере, Гаральде, залиште мене в спокої. – сказала спокійно вона та почала далі відмивати бруківку. Зараз дівчина найбільше хотіла спокою і відпочинку. І брати не стали заперечувати і попрямували до дому наспівуючи голосно пісні. Проте довго це не тривало. За декілька хвилин почувся жахливий крик. Навіть усі голуби і птахи які сиділи та відпочивали на їхній алейці злетіли раптом верх та полетіли у блакитне безкрайне небо.