***

Вона глянула на годинник своїми мокрими та заплаканими очима. Її серце билося ще сильніше ніж будь коли але вона просто стояла непорушно дивлячись на переміщення стрілок. 6:35 – цей час вбився у її пам’яті назавжди.

Вона була всього лише малою шестирічною дитиною проте на її маленькі та хиткі плечі уже падала перша відповідальність та перше горе.

На вулиці був сильний вітер та гроза, грім постійно бив ніби нагадуючи про неспокійну ніч. Дощ падав і кожна краплинка яка потрапляла на скло вікна здавалося б’є з неймовірною силою. Проте у цьому шумі було чітко чути годинник який відбивав щосекунди.

Маленька дівчинка стояла на сходах своїми босими ніжками і у піжамі яку легенько віяв сильний протяг. Біля входу стояли два чоловіка всі мокрі але з рушницями батько стояв спиною до малої дочки але його страх було відчутно усім присутнім. Саме тоді мати помітила свою маленьку дівчину.

- Еліза! Що ти тут робиш?! Негайно в кімнату! Я сказала негайно! – кричала вона. Проте жодного кроку дівчинка не зробила. Вона стояла так ніби її хтось приклеїв до дерев’яних сходів. Тоді мати побігла до неї та схопила на руки щоб занести у свою кімнату.

Мати бігла так швидко як тільки могла і з сильним громом зачинила двері. Тоді вона посадила Елізу за ліжко та тремтячи сказала

- Елізо, все буде добре але зараз ти маєш спати.

Дівчина хоча була мала проте відчувала весь страх мами та небажання щось говорити. Нервозність так і переповнювала її.

- Тата забирають? І братиків також? – запитала дитячим голосом Еліза

- Спи! – сказала мама та пішла з кімнати навіть не впевненишись, що дочка лягла у ліжко.