Глава 17

Коли ми ввійшли, я відзначив дивний запах, який вдарив прямо з порога. Важко  його описати, оскільки нічого подібного раніше не зустрічав. Це було схоже на якусь солодкувату, але дуже нав'язливу пряність. Він не був ні дратівливим, ні навіть неприємним, хоча, звичайно, і приємним його назвати теж не можна було б. Я став принюхуватись і подивився на Зейнаб.

- Не звертай увагу, - сказала вона тихо, - це скоро мине.

Вона зробила крок до кімнати. Інга лежала на ліжку, згорнувшись, і, здається, спала.

- Що з нею? – спитав Гришка, стоячи за спиною Зейнаб.

- Що-що... - огризнулася вона, не обертаючись, -  чи сам не бачиш? Давай, малюй коло і все, як сказано було, а я поки що підготую її.

Гришка кивнув і, знявши черевики, пройшов на середину кімнати.

- Може грубку затопити? А то якось сиро, - запропонував він.

- Ну, затопи… - відповіла Зейнаб, стягуючи з Інги через голову сукню.

- Янір, будь добрий, зроби, а то мені ще багато чого потрібно… - попросив Гришка, повернувшись до мене впівоберта.

Я кивнув головою і пішов до печі. Невелика в'язанка дров лежала ліворуч від заслінки, і там поруч також валялося кілька згорнутих трубкою газет на розпалювання. Я сходив на кухню, взяв сірники, розклав у печі дрова, і незабаром полум'я шумно загуло в димарі. Хвилин за п'ять у будинку стало трохи затишніше. Я повернувся до кімнати. Гришка вже намалював досить рівне коло із вписаним у нього трикутником, у вершинах якого вже Зейнаб малювала рунічні знаки. Інга лежала гола на ліжку, знову згорнувшись і трохи розплющивши очі:

- Янір, це ти… як добре… а ти мені снився нещодавно… – тихо сказала Інга, дивлячись на мене з-під напіввідкритих очей і нітрохи не соромлячись своєї наготи.

- Ось як? - запитав я і трохи насторожився.

- Так… тільки ти був такий бука… в ямі якийсь сидів… Я тільки потім зрозуміла, що це могила Юхимки… Помер він днями… саме завтра ховати хотіли. Родичі його якісь приїхали.

Зейнаб відірвалася від малювання, і ми переглянулись. Слова при цьому ніхто не промовив.

- Ти не говори багато, - сказала Зейнаб Інгі, - Сили тобі ще знадобляться.

- Знадобляться, - покірно погодилася та.

Гришка в іншому кінці кімнати теж став роздягатися, акуратно складаючи одяг на стільці. Він уже був лише в трусах і майці, коли раптом різко попрямував до мене, наче щось згадав, і потім потягнув мене в іншу кімнату. Я не чинив опір. Ми опинилися там, де минулого разу ночували з Зейнаб, і Гришка, прикривши двері, чомусь перейшов на шепіт:

- На ось... бережи... - він сунув мені в руку якусь річ, загорнуту в шовкову ганчірку.

Я розгорнув тканину і побачив, що це та сама іконка зі святим, що летить на журавлі. У мене навіть дар мови віднявся:

- Ти що... - ледве видавив я з себе, - Я не можу взяти...

- Можеш. Більше нема кому. Це чоловіча іконка, так би мовити.

- А хто на ній хоч зображений? - запитав я, все ще на розуміючи, що сказати.

- Та бог його знає... Та й яка різниця? Працює і дякуй на тому. Вона, до речі, взагалі не лише у тих справах, що ти вже знаєш. Вона взагалі часто дає ясність. Але, як казав Єгор, працює лише у чоловіків чомусь. Так що бери і не сперечайся. Якщо все станеться як треба, я її так і бути в тебе заберу! - він тихо засміявся, але зовсім не весело.

- Хвилюєшся? - запитав я, засовуючи іконку в кишеню.

- А то як же? – кивнув він. - Навіть коли все знаєш, все одно хвилюєшся. Такими нас бог створив для чогось… Та ось ще! Ледве не забув... садова голова... - він простяг мені папірець.

– Що це? - запитав я.

- Довіреність на машину. Вам же ж треба буде якось вибиратися звідси.

- Ти знову за своє? – розсердився я.

- Перестань! Не знадобиться – віддаси назад, – заперечив Гришка. - Але мало що ... не в бирюльки граємо, сам вже зрозумів, напевно.

Я взяв протягнутий папірець.

- Гаразд, віддам завтра вранці. Ну, чи сьогодні навіть…

- Домовилися, - кивнув Гришка, і підсмикнувши труси, вийшов із кімнати.

Я пішов за ним.

- Куди ви поділися? – шикнула на нас Зейнаб, коли ми повернулися до кімнати.

- Та так… - відповів Гришка, - Дрібниці… останні настанови, так би мовити.

— Отже, я вважаю, що починати треба за годину Меркурія. Вона настане за двадцять сім хвилин. Готуйся, і давай, мабуть, Інгу вже в коло покладемо!

- Давай, - погодився Гришка, - Тільки я підстелю що-небудь. А то підлога така, що навіть ступати по неї холодно.

- Добре, - погодилася Зейнаб.

Гришка звернув удвічі ватяну ковдру, зробивши з одного кінця не дуже товстий валик, ніби узголів'я, і ​​поклав його цим валиком до руни Дагаз, до тієї самої, що схожа на символ нескінченності в математиці, тільки склеєну з двох трикутників.

- А ти йди за мною, - сказала Зейнаб і потягла мене геть назовні.

Я не чинив опір. Ми вийшли надвір, але Зейнаб, мабуть, здалося цього замало, і вона потягла мене за хвіртку.

- Що трапилося? - запитав я.

- Нічого. Просто все дуже погано. Але зробити все потрібно правильно. Це важливо. Загалом робитимемо ритуал Сатурна в годину Меркурія. Я, звичайно, не впевнена, що це те, що потрібно, але поки що все одно нічого краще на думку не спадає.

- І що я маю робити?

- Ми, як завжди, роздягнемося, Гришка повинен буде по моїй команді увійти до Інги… Ти тільки не витріщайся там особливо…

- Припини! - обурився я.

- Я почну співати, ми ходитимемо від кута до кута трикутника і ось ще ... зріж пару ялинових гілок. Дерево Сатурна, все ж таки... гірше не буде... і ось ще... там сажа в грубці є?

- Є, мабуть, а навіщо? - запитав я.

- Візьми потім трохи. Добре б пофарбувати сажею коліна та зуби.

- Зуби? – здивувався я.

- Ну, хоч коліна, - погодилася Зейнаб. – Зробиш?

- Добре... А до чого ти сказала "дуже погано"? - запитав я.

- Так, як тобі сказати… Схоже, ми їх більше не побачимо, - відповіла Зейнаб сумно зітхнувши. Гаразд, загалом нічому не дивуйся, а поки сходи зріж пару гілок ... і про сажу не забудь.